— А щоб тобі…
Спробував намацати забитий палець крізь черевик.
— Дідько б його взяв… — буркнув я.
Із внутрішнього двору до ґанку під’їхав сотників тарантас. Цього разу він був запряжений однією рудою кобилою. На козлах сидів Семен. Я махнув йому рукою, бо гадав, що екіпаж подали для мене, і навіть рушив до нього сходами, та раптом із дому вибіг Тимко з якимись двома згортками. Хоч ноги в нього трохи підгиналися (видно, згортки були нелегкі), Тимко обігнав мене і віддав свою ношу Семену. Той свиснув й одразу зрушив з місця, лишивши по собі хмару білої куряви.
— Тимку! — покликав я. — Добрий ранок!
— Ага, — сказав він, підійшовши. — Ага-ага. Ранок-ранок!
— А що було в цих згортках? Їжа?
— Їжа, їжа, — закивав він. — Гаряча, ой, гаряча! Треба дмухати.
Він декілька разів дмухнув.
— А для кого? Куди повезли?
— Туди, — він непевно махнув рукою.
— Угу… — я розумів, що навряд чи зможу витягнути з нього якусь посутнішу відповідь. Тимчасом Тимко помітив вибитий клин.
— На місце, на місце, — сказав він і, схопивши цурпалок, знову акуратно вставив його під двері. — На місце…
— Чуєш, братику, — звернувся я до нього, — а можеш відімкнути для мене вашу молільню?
Тимко розгублено посмикував себе за мочку вуха, заблукавши поглядом десь високо в небі.
— Тимкові не дають ключів. Тимко — дурник, — сказав він, дитинно розвівши руками. Мені аж стало трохи ніяково з того, що дорослий чоловік так про себе каже. Цікаво, хто навчив цього бідолаху…
— А кому дають? Насті?
— Насті-Насті, — кивнув він. — Настя — розумна, хороша Настя.
Його обличчя аж засвітилися в усмішці.
— А панночка Соломія? — раптом запитав я. — Вона яка?
Усмішка вмить злетіла з його лиця, Тимко часто закліпав і сказав:
— Прикусити дурного язика.
Він вимовив ці слова тихо і якось невпевнено. Я навіть не відразу збагнув, чи це він мені сказав, чи лише повторює те, що колись від когось почув.
— Я не второпав…
— Прикусити язика… — перелякано повторив він.
— Послухай-но, голубе, — сказав я щиро. — Я ж нікому не розповім… Від кого це ти чув? Хто велів тобі прикусити дурного язика?
Я простягнув до нього руку, та щойно торкнувся Тимкового плеча, — він відсахнувся й перечепився об злощасний клин, що знову відлетів на кілька метрів. На мій подив, він не кинувся ставити його на місце, а відразу побіг у дім, ніби за ним хтось гнався.
— І звідки у вас тут стільки таємниць… — тихо промовив я йому вслід.
Показалася бричка, якою правив Котелок, — він непривітно мені кивнув. Я всівся, і він м’яко підігнав коней, — ми рушили. За кілька хвилин ворота садиби щезли за поворотом лісової дороги.
Нас обступили високі сосни, які цілком можна було б назвати корабельними, хоча навряд чи тут це спадало комусь на думку. Котелок мовчки правив кіньми, мені теж не кортіло з ним спілкуватися. Чомусь я тільки згадував, яка воляча шия в цього лобуряки і як у Києві я марно намагався зрушити його голову, схопивши за загривок.
Хвилин десять ми їхали в пропахлій глицею лісовій прохолоді, а потім бричка повернула й показалися перші хутірські хати.
Ми проминули кілька дворів, і ліворуч я помітив корчму. Велика одноповерхова будівля, майже без вікон, з конов’яззю при вході. Єдине, що відрізняло цей заклад від інших шинків, які мені випадало бачити, — великий дерев’яний чан, що стояв біля дверей на металевій опорі. «Мертва вода», — згадав я.
— Зупини тут, голубе, — сказав я Котелку, і він слухняно натягнув повіддя. — Ось як ми зробимо, Олесю. Ти посидиш тут, вип’єш чарку за мій рахунок, а я тим часом обійду хутір.
І я кинув йому п’ятак. Він спритно упіймав його одною рукою й знічено всміхнувся.
— Дякую, але пан сотник наказав ходити скрізь із вами, — він кинув мені п’ятак назад. — Можемо залишити бричку тут, якщо хочете пішки.
— Я хочу — без тебе.
Вискочивши з брички, я пішов дорогою, вкритою білою курявою, вглиб хутора. Котелок стиха лайнувся. Дзенькнула упряж. Я обернувся — він похапцем прив’язував коней.
Наздогнавши мене, тримався трохи позаду.
— Ти недочуваєш? — запитав я, не озираючись.
— Я працюю на пана сотника, — вперто сказав він.
Сперечатися з ним не випадало.
На хуторі панувала тиша. На подвір’ях усі господарські споруди тулилися ближче до дороги, а хати — в глибині, тож я добре бачив людей, які поралися по господарству. Щоправда, коли мене помічали, то відразу спішили сховатися в хліві, відвернутися чи принаймні просто відвести погляд.