— Чуєш, — я повернувся до Котелка. — А те місце, де її вбили… Де воно?
— Стара верба? — перепитав він і пішов швидше, щоб порівнятися зі мною.
— Так.
— Це треба через весь хутір пройти, і там є стежка.
— А якщо повертатися звідти до маєтку не через хутір, а навпростець, то кудою ближче?
— Ну…
Котелок задумався. Ми обидва зупинились.
— Хутір — на пагорбі. Тож десь отам, — він вказав рукою, — його обійти можна, якщо вздовж річки… І потім вибратися на ту дорогу, якою ми їхали.
— Вздовж річки — це ген за тими хатами? Внизу, поза городами?
Він знизав плечима.
— Певно, що так.
Я зайшов на перше-ліпше подвір’я.
— Є хто? — гучно покликав я. — Агов, люди!
Подвір’я було велике й доглянуте. Ми стояли біля самої хвіртки і чекали, що хтось вийде назустріч. Ліворуч був хлів, який майже не поступався хаті: добротний, складений із грубих брусів. Праворуч — невеличкий сарай. З буди, яку годі було розгледіти за кущами при самій призьбі, вискочив дзвінкоголосий кудлатий пес і зайшовся гавкотом. Добре, що його стримував ланцюг.
— Знаєш, хто тут живе? — поцікавився я в Котелка.
— Та де…
— Хіба ти не місцевий?
Він похитав головою.
Двері хати відчинилися, — визирнуло старече лице з довгими обвислими вусами.
— Доброго здоров’я! — гукнув я.
Чоловік поглянув на нас спершу здивовано, потім кивнув, ніби впізнав, крикнув на собаку і знову щез за дверима хати.
— Ходімо, — сказав я Котелку, й ми повільно попрямували до ґанку.
Щойно минули сарайчик, перед нашими очима постало дещо досить химерне. Принаймні досі я такого ніде не бачив.
— Що це? — здивовано запитав я в Котелка, та він знову стенув плечима.
За сараєм, на невеличкій ділянці скопаної землі, чимсь білим — вапном чи крейдою — було виведене рівненьке коло. Посеред нього, в самісінькому центрі, стояла велика колода. Її призначення не викликало сумнівів: характерні плями, налипле пір’я, рій мух, — вочевидь, тут різали птицю. Мене здивувало, що й сам рубанець був обведений білою фарбою, рівним колом. Усе це справляло дике враження, бо нагадувало якесь поганське капище.
— Чого мовчиш, голубе мій сизий? — знову звернувсь я до Котелка. — Десь таке вже бачив?
— Так, — тільки й відповів.
— Так?! І де ж ти таке бачив?
— Та тут на кожному подвір’ї таке…
Цієї миті господар знову вигулькнув на ґанку. На ньому була чиста сорочка — дід навмисне перевдягнувся, щоб гідно нас зустріти.
— Доброго здоровля! — гукнув він. — Заходьте в хату!
Я зауважив, що гостинності в його словах була небагато — більше покори.
— Я — Тарас Білий, — сказав, піднявшись на ґанок. — Збираю відомості щодо вбивства…
— Ага-ага, — перебив старий. — Знаємо. Тут усі знають! Усе вам розкажемо, геть усе. Заходьте!
Він відчинив перед нами двері.
— А що це… Що це у вас таке — отам, біля сараю? — запитав я.
— Так то ж… Курей різати… — відповів він здивовано.
— А ці білі кола… Тут усі їх малюють?
— Аякже, — він охоче закивав. — Без цього не можна. Якщо хтось умирає чи хворіє — без кола ніяк не можна!
— І чому ж це?
— Як це — чому? — він безпорадно глипав то на мене, то на Котелка, наче сподівався, що ми самі визнаємо безпросвітну глупоту цього запитання.
— Як це — чому?! — повторив він. — Це ж усі знають, чому: пекло тут поруч.
І він змахнув рукою в непевному напрямку.
— А коло, — уточнив я, — захищає?
— Аякже! — закивав він. — Ще й як!
Він іще раз вказав на відчинені двері, припрошуючи до хати. Ми зайшли, опинившись на невеличкій веранді. Коли я помітив балію з пофарбованими білими вінцями, то вже й не здивувався.
— Зараз, я зараз… — господар метушливо схопив порожнє відро й, нахиливши балію, вилив із неї воду; потім узяв повне відро, що стояло поруч, — і з нього наново наповнив балію. — Зараз…
На підвіконні веранди, поміж усілякого мотлоху, було кілька глиняних пляшок. Взявши одну з них, він виплеснув десь третину її вмісту в балію.
— Обновлю для вас… — бурмотів він. — Та вода ще з вечора… Вже вибачайте… Не чекав гостей.
Я відчув знайомий сильний запах.
— Що це? — запитав я.
— Мертва вода, — пояснив господар, пальцем розмішавши воду в балії. — Руки належить омивати мертвою, а пити — тільки живу…
— Я кажу — що в пляшці?