— А… Ну, так то вона і є. Тільки чиста, не розведена.
— Стривай-но…
Я безцеремонно спробував взяти пляшку з його рук, та старий не дозволив.
— Тільки понюхати, — попросив я.
— Нема чого її нюхати! — з його очей під густими сивими бровами аж іскри сипали. — Це мертва вода, молитвами й замовляннями творена зі святої крові Христової, як писання нам заповіло!
— Просто запах знайомий… — я покірно закатав рукави.
Зрадівши, що дурні питання в мене закінчилися, дід витягнув звідкись благенький рушник і став з ним напоготові.
Швидко зануривши руки в балію, я потягнувся до рушника, та господар відступив на півкроку.
— За нашим законом, руки належить тримати у воді стільки ж часу, скільки треба, щоб прочитати «Отче наш». Потім вода має тричі стекти по ліктях.
— Суворі правила, — гимикнув я, виконавши настанови старого.
— Ви ще дуже молодий, — похитав він головою, простягаючи мені рушник. — Вас іще на світі не було, коли пекло розверзлося на цьому місці, саме на нашому хуторі, й тоді об’явився він: ходив поміж нами незримий, а вії його були підняті. І той, хто його бачив, помирав страшною смертю.
Котелок саме почав мити руки: процедуру він знав краще за мене.
— Про кого ви кажете? — запитав я. — Він — це хто?
— Вій, — стишив голос старий.
Подавши рушник Котелку, він мовчки пішов у дім. Ми ввійшли слідом.
Звичайна, на перший погляд, хата. Піч, довгий стіл і лавиці. Але одразу впадали в око й дещо незвичні речі. На покутті, під стелею, якщо й були якісь ікони, то їх щільно затуляли традиційні вишиті рушники. А на стелі… Стеля чорніла мореним дубом, — і зазвичай це створює затишок. Та в самісінькому центрі цієї стелі було товстою білою лінією виведене акуратне коло, метра півтора в діаметрі. Просто над столом. Наче якийсь лиховісний німб.
— Сідайте, — сказав старий. — Як то кажуть, чим багаті…
Котелок сів. А я ходив по кімнаті, обдивляючись. Підійшовши до покуття, повідгортав рушники: ікони були густо вкриті білою пилявою.
— Не треба, пане сищику, — сказав господар. — Ми бережемо їх.
— Добре ж бережете! Навіть пилюку не витираєте…
— Пилюка образам не зашкодить, — по-філософському зауважив дід, — а от виставляти їх напоказ, коли живеш при брамі пекла… Це як нечистого дражнити.
— Он воно як… — я поправив рушники, затуливши ікони. — А навіщо біле коло на стелі?
Старий сів на лавицю і нервово витер долоні об штани. Потім чомусь поглянув на Котелка, а тоді — на мене. І, нарешті, сказав:
— Нам про вас казали, що ви про вбивство питать будете. І щоб, теє-то, ми все чітко відповідали… Як є. І щоб кожен тільки за себе казав. Без побрехеньок там усіляких… То це — будьте ласкаві, це — хоч зараз. А що ви про інше питать будете — нам не казали…
— Чому ж це «про інше»?! — здивувався я. — Мені казали, Хома Брут у церкві таке саме коло намалював. Довкруг себе. Ось і розкажіть, що це означає.
— А… Ну… Що тут розказувати… Те й означає, що повірив він нарешті. Тієї ж ночі й повірив! Тому й живий лишився. А якби не повірив — усе.
— Повірив, ви сказали?
— Ага. Він у нас невіруючий був… Воно й не дивно — з таким-то іменем. Руки омивав тільки тоді, як у шинок приходив, — його б інакше туди не пустили. Ну, а коли його в церкві замкнули… Тут уже кожен повірив би…
— Повірив у що?
Старий перехрестився, скрадливо поглянувши на коло над головою.
— У Вія.
У цілковитій тиші я визирнув у низьке віконце, що виходило на протилежний од вулиці бік. Там виднівся великий город на схилі, що ніби загортався вниз. Грядки доглянуті, наче клумби. Трохи далі, поміж фруктових дерев, звивалася стежка.
— А тепер про вбивство… — я повернувся до старого. — Ви чули що-небудь тієї ночі? Панночка, мабуть, ішла десь тудою, низом, уздовж річки… Кажуть, вона викрикувала ім’я Хоми.
— Кажуть, — він кивнув. — Тільки я не чув нічого такого.
— То, може, бачили?
— Та де там! Наступного дня взнав. Коли на майдані люди зібрались.
— А знаєте когось, хто сам бачив або чув? — не вгамовувався я.
— Я за інших сказати не можу, чув хто чи ні, чи хто що бачив.
— Але ж Хому ви принаймні знали?
— Аякже! Тут усі знають одне одного.
Я знову почав міряти кроками кімнату, й час до часу знехотя поглядав на сховані за рушниками ікони. Потім зупинився навпроти старого і поглянув на нього згори вниз:
— І як ви гадаєте, Хома цей… Міг убити?
Дід замислився. Він зосереджено кусав собі губи, ніби намагався скуштувати власну відповідь.