— Я спершу не вірив. Але тепер думаю, що міг. Це він убив її, пане сищику.
…Ми вийшли на ґанок. Старий поштиво відчинив нам двері.
— Ви… Коли що… Може, я не так щось сказав, то ви… І не зважайте на мене, — бубонів він. — А тільки скажіть, що поміг, чим міг… Як вони й просили…
— Останнє запитання, — сказав я, й старий замовк на півслові. Він кивнув, хоча очі його благали, щоб ми забиралися просто зараз.
— Хто напоумив вас затуляти ікони?
Він тяжко ковтнув слину й пробелькотів у відповідь:
— Щоб не дражнити… Вберегти… Ми — хутір на самісінькім краю…
— Добре, годі…
Попрощавшись, я вийшов надвір. Котелок наздогнав мене вже біля хвіртки.
— Куди тепер? — запитав він.
— До церкви, — сказав я. — Куди ж іще…
Ми знову йшли запилюженою вулицею. Кілька разів я зазирав на різні подвір’я й скрізь бачив рубанці для птиці, позначені білими колами. Місцеві й далі намагалися не дивитись у мій бік. Нарешті ми вийшли на невеличкий, але мощений каменем, майдан. Над ним височіла стара дерев’яна церква.
Піднялися сходами. На високих двостулкових дверях висів іржавий замок.
— А хто ж відімкне? — запитав Котелок. — Якщо отця Варфоломія вже немає…
— Ну, він же тут не сам служби правив!
Я загрюкав кулаком у двері, хоч і не сподівався на якусь відповідь: гуркіт тільки сполохав кількох пташок, що злетіли з дзвіниці.
— Ходімо, має бути ще один вхід.
І він таки був, але невеличкі бічні двері давно вросли в землю, і якби комусь закортіло їх відчинити, довелося б добряче попрацювати лопатою.
— Поглянемо з іншого боку? — запропонував Котелок.
Обійти церкву ззаду не вдалося: хащі кропиви й дикої малини підступали до неї так близько, що нам довелося вернутися.
Біля сходів храму переминався з ноги на ногу чорнявий чоловік.
— День добрий, — сказав я йому. — Не скажете, хто нам може церкву відчинити?
— А… Ви цеє… Сищик?
— Власною персоною. Моє прізвище — Білий.
— Білий? — здивувався він.
— Білий. А ти, голубе, в церкві прислужуєш?
— Та ні… Живу тут неподалік. Грюкіт почув. А в церкві ніхто не править.
— Це як?
Він розгублено поглянув на нас.
— А що?
— Хіба ж отець Варфоломій не в цьому храмі священикував? — запитав я.
— А… В цьому, в цьому… Тільки ж він учора… Люди кажуть, його кінь…
Чоловік зігнув пальці й впився ними в свою щоку.
— Ось ви про що… — нарешті збагнув я.
Несподівано озвався Котелок:
— Але ж пану Білому треба всередину.
— Та я знаю, де ключ може бути… Тільки ж…
— Наказ сотника, — додав я.
Цього аргументу вистачило: чорнявий одразу ж подріботів до невеличкої церковної прибудови, значно охайнішої та чепурнішої за старий храм. Чорнявий дістав ключ зі сховку між дошками і відімкнув двері прибудови.
Ми опинилися в дивному, майже пустому приміщенні. Навіть побіжний погляд враз виокремлював ковальське горно в кутку. На підлозі та стелі — ті ж таки лиховісні білі кола.
— У коло на підлозі не ступайте, — попередив нас чорнявий.
— Чому? — здивувався я.
— Звичай такий, — одрубав він і рушив до невеликого столу з тумбою, що стояв у кутку. Він довгенько порпався там, намагаючись знайти ключ.
— І хто ж це додумався кузню до церкви приліпити? — запитав я.
— А це не кузня, пане, — відповів чорнявий, який саме обмацував полички в невеличкій настінній шафці. — Ми тут воду святимо…
— Мертву? — запитав я.
— Мертву не святять. Її створюють з крові Спасителя нашого…
— Далі я знаю, — перебив я його. — Отже, святять живу? А мертву де берете?
Він поліз під стіл, видобув звідти якусь скриню й тепер копирсався в ній.
— Привозимо… — тільки й сказав.
— А чому в кузні святите? — запитав я. — Невже кращого місця не змогли знайти?
— Вогнем святимо, — неохоче відповів він.
— А ти, видно, допомагаєш? — здогадався я.
— Та все більше по господарці… Наглядаю трохи… Але тепер, коли отець Варфоломій… Царство йому… То, може, й мене призначать… Немає ключа!
Він підвівся й розгублено дивився на нас.
— Немає ключа?! А чим же ви церкву відмикаєте?
Він мовчки тупцював на місці.
— Може, ключ у Варфоломія? — запитав Котелок.
— Ні, він його з собою не носив… — чоловік почухав голову. — Ось що… Я в сусіда свого запитаю. Він тут часом прибирає. Тільки ви надворі пождіть.
Щойно ми з Котелком вийшли, він замкнув прибудову і втік.