— Ти розумієш що-небудь? — запитав я в Котелка.
— Вхід у пекло тут у них поруч, — серйозно відповів він.
Я переконався, що обговорювати це все з ним не варто.
За кілька хвилин чорнявий повернувся з якимсь хлопчиною. Вони знову зайшли в прибудову і взялися нишпорити в шухлядах столу і тумбі.
— Знайшли! — раптом вигукнув чорнявий.
У його руці був великий, геть іржавий ключ.
Незабаром ми вчотирьох стояли біля масивних церковних дверей.
Чорнявий вставив ключ у замок і щосили намагався його повернути — жили на руці набрякли, обличчя побуряковіло, — та замок не піддавався.
— Може, не той ключ? — запитав я.
— Той… Тільки ж замок не відмикали давно…
— І як давно?
Чорнявий нарешті облишив замок і сів на сходи.
— Ану, спробуй ще ти, — сказав він молодому і передав йому ключ. — Та відколи Хома втік, відтоді й не відмикали… Коли люди взнали, що тут сталося, то багацько хто взагалі зарікся сюди ходити…
У замку щось гучно клацнуло.
— Є! — радісно вигукнув хлопчина. — Тільки замок зламався.
Він постукав ним об ґанок: усередині калатали якісь деталі.
— Геть іржа з’їла, — додав він.
— Бо дощів було багато, — пояснив чорнявий і наліг на двері, які повільно подалися.
Як і варто було чекати, всередині церкви все було вкрито товстим шаром білого пороху.
— Нічогенько… — вихопилося в мене.
— У Білому Попелі треба щодня пилюку витирати, — сказав чорнявий. — Це ще, сказати б, не дуже й запорошило…
Ми ввійшли в старий високий світлий храм. Дубові дошки під нашими ногами навіть не рипіли. Курява здіймалася в повітря після кожного кроку, а за нами лишалися сліди, як на першому снігу.
Усі ікони в храмі затуляли старі рушники — всі до одної.
— Де стояла її труна? — запитав я.
— Як і годиться, отут, у центрі, — відповів чорнявий.
— А Хома в колі?
Чорнявий мовчки вказав на підлогу біля вівтаря.
— Того ранку, коли тіло панночки знайшли на підлозі, а Хома втік, — хтось із вас був тут?
Вони похитали головами.
— Лише зі слів знаємо, — сказав хлопчина.
— А першої чи другої ночі?
— Ні.
— Хому ж тоді теж замикали?
— Начебто, — непевно сказав чорнявий.
— І як він вийшов?
Чорнявий розгублено знизав плечима.
— Здається, той вартовий зайшов, — згадав молодий.
— І якого ж дідька вартовий сюди заходив? — здивувався я.
— Не кажи, чого не знаєш! — озвався чорнявий. — Що тобі веліли? Брехні не розпускати, казать лиш за себе.
— Хто велів? — запитав я.
Вони обидва знітилися й замовкли.
— Я так бачу, вас підготували до мого візиту?
— Тільки щоб чутки не переказували, а чітко відповідали, що самі бачили, — сказав чорнявий.
— Ясно… — я марно намагався струсити білий пил із черевиків. — А воду тут у вас як святять?
Моє запитання здивувало їх.
— Вогнем, — сказав хлопчина.
— Це я вже чув. А як саме?
— Розпечений жезл занурюють, — сказав чорнявий. — З молитвою.
— Якщо вода збурилася вся, значить — стала жива, — додав молодий.
Я знову підійшов до дверей, обійшовши всю церкву по колу. Більше тут не було на що дивитися. Махнувши Котелку, я вийшов.
Наші помічники попленталися за нами. Оскільки замок був зламаний, їм довелось обмотати ручки на дверях ланцюгом.
— Чуєш, Олесю, — сказав я Котелку, коли ми розпрощалися з нашими помічниками і трохи відійшли. — Що це за релігія така, де звичайну кип’ячену воду вважають живою?
— Не зрозумів, — сказав він.
— Хіба в тебе вдома чайника нема?
— Та в мене й дому нема… — сумно скривився Котелок.
— Але ж ти принаймні чув про них?
— Про кого?
— Про чайники, трясця твоїй матері!
Котелок не збагнув ані гумору мого, ні роздратування через його пришелепкуватість і поглянув на мене з щирим подивом.
— Хто ж не чув…
— Ось і скажи мені тепер, що тут таке могло статися, щоб воду для всього хутора кип’ятив сам священик?
— Не второпав, — бідака жалісно дивився на мене пустими очима.
— От і я поки що не второпав…
Ми якраз проминали подвір’я, на якому господар розчісував свого коня.
— Боже помагай! — привітався я.
— І вам, — кинув він, як собаці кістку.
Він був років на десять старший за мене, проте відсутність декількох передніх зубів додавала йому ще добрий десяток.
— Маю до вас кілька запитань.
Щербатий підозріло поглянув на мене, — він не збирався кидати свою роботу заради бесіди з якимсь зайдою.