— Цигана шукаєте? — процідив він.
— Якого ще цигана? — не зрозумів я.
— Звідки мені знати, якого… — він уважно поглянув мені в лице, і в його очах промайнув здогад. — А! Я просто подумав, що то ті, а то ви…
Щербатий одразу ж кинув гребінь і підбіг до паркану. Я відрекомендувався:
— Тарас Білий. Розслідую вбивство…
— Так-так… Про вас я знаю. А тут почув, що якісь чужинці вранці об’явилися, в корчму зайшли та все про якогось цигана випитували. Вас побачив — подумав, що то вони.
— І хто ж вони, звідки? — насторожився я.
— А хіба я знаю?! — сказав він. — Це кум розказував. Тільки от циганів тут зроду-віку не було…
— А вони часом не білого цигана шукали? — уточнив я.
— Авжеж! — зрадів беззубий. — Я ще подумав: білий циган — якось дивно звучить.
Я поглянув на Котелка.
— Ти ж непогано бігаєш, я так пригадую.
Він нашорошив вуха.
— Тоді ось як ми вдіємо, голубе. Біжи щодуху до корчми, забирай бричку — й жени назад по мене.
— Сотник не велів вас кидати…
— Ти, голубе, не кидатимеш, — я стишив голос. — А може, навіть, рятуватимеш мене. Гайда!
Котелок недовго барився й ушкварив вулицею, ніби за ним рій бджіл погнався. Я ж зайшов на подвір’я, оминув коня і став так, щоб з дороги мене не побачили. Кінь був добрезний — рудий, з густою рівно стриженою гривою.
— Красень, — похвалив я.
— Це ви ще жеребців нашого сотника не бачили!
— Одного бачив. Учора.
Щербатий поглянув на мене, намагаючись прочитати в моїх очах, чи я маю на гадці саме те, про що й він подумав, — за мить він вдоволено кивнув.
— Добрий був кінь… Тільки не можна було його Вієм називати. Не жарти це.
— Усе тут через нього? — запитав я. — Через демона з довгими віями? Традиції ці ваші: білі кола, жива і мертва вода…
— Біда через нього! А кола і вода — то захист.
— Так-так… — задумливо сказав я. — Авжеж… Але я що хотів спитати. Якби жива чи мертва вода раптом скінчилася — де б ви її брали?
— Так теє… У святилищі нашому, де ж іще…
— А її просто так дають чи за гроші?
— Не можна продавати! Гріх великий. Але пожертву лишити, на віддяку, — то інша річ.
— А якщо, наприклад, грошей на віддяку немає — наллють води безкоштовно?
— Так у більшості грошей немає! Відробляти треба.
— Он воно що… І де відробляти? У церкві?
— Та чого ж у церкві… Хіба мало де?! І в конюшнях, і в полі, і ліс рубати треба, та й просто харч принести… Отець Варфоломій завжди дозволяє… Дозволяв… самому вибирати… — беззубий задумався. — Це ж тепер, певно, пані Анна буде замість нього…
Я присів на дрова:
— Пані Анна?
— Крім неї — нема кому. Вона Варфоломія навчила.
Я задумався, намагаючись звести докупи все, що почув сьогодні.
— А хіба пані Анна — священик?
Беззубий насупився:
— Казали, що ви про вбивство панночки питать будете.
— Та я просто так, щоб балачку підтримати, — мовив недбало. — Цікава у вас місцина.
— Цікава, — похмуро відповів він. — Цікавіше нікуди!
— І що Хома цей?.. То він панночку вбив?
— А хто ж іще… — погодився беззубий. — Його ж над її тілом знайшли, з каменюкою в руці!
— Дивне йому випробування придумали: замкнули в церкві з тілом небіжчиці…
— Та чому ж дивне! Тієї ночі в церкві всі ікони повідкривали. А для Вія це — як поклик, мовляв, бач, ми тебе не боїмося! От він туди й заявився. Дуже навіть правильне випробування.
— А якщо Хома був невинуватий?
— Якби був невинуватий, то панночка не встала б з труни і вій демонові не підняла.
— А вона, по-вашому, встала і підняла?
Щербатий насмішкувато скривився.
— Не вірите… Хома, до речі, теж не вірив. Спершу.
— Просто не втну ніяк, — я не міг вгамуватися. — Чому тоді Хома живий лишився, якщо по нього власною персоною демон із пекла прийшов?
— Та як? Він же коло накреслив!
— Справді, — на хвилю я замовк. — А… Ще от про вашу воду, просто цікаво: що буде, як звичайну пити, з криниці? Неосвячену?
Щербатий насупився, збагнувши, що я насміхаюся з їхнього марновірства. А тому тихо й роздратовано відрубав:
— То випийте.
Він затримав на мені свій тяжкий погляд і неприємно вишкірився.
— І що ж буде? — запитав я.
— Що буде? Зразу повірите.
Здаля долинув цокіт копит запряженої в бричку двійки. Щербатий знову взявся розчісувати свого рудого жеребця.
— Був у нас священик до Варфоломія, — сказав він. — Усе нас збивав з пантелику… Води нашої живої не пив… Казав, що нічого йому не станеться! І де він тепер? — беззубий високо підняв вгору праву долоню й розмашисто плеснув нею об ліву. — Впав із дзвіниці! Ось воно як.