З-за дерев показалася бричка — вона під’їжджала до подвір’я. Я рушив до хвіртки, та спинився на мить біля господаря й пильно поглянув йому в очі. Чоловік трохи знітився.
— А геть усі, хто неосвячену воду пив, із дзвіниці попадали? — запитав я. — Чи їх якісь інші напасті посідали?
— Інші, — погодився він.
— І від чого ж вони повмирали?
Він поглянув на мене з докором, виклично.
— Біла неміч. Мабуть, не чули? — щербатий відвернувся до коня, і я зрозумів, що жодних пояснень більше не буде, тому поспішив до брички.
— До верби? — спитав Котелок.
— На сьогодні досить, — сказав я. — Їдьмо до маєтку. Якщо хтось чужий спробує перепинити — жени щодуху!
Котелок зіскочив і, взявши коней за повіддя, доволі різко розвернув екіпаж на вузькій вуличці. Знову вмостившись на козлах, він запитав:
— Що вони за одні? Ті, хто вас шукають…
— Чув, може, про Лисицю? «Король грабіжників» — так його називають.
Котелок непевно кивнув, — жодного зблиску в пустих очах.
— Не бери в голову, — сказав я. — Будемо надіятися, що ніхто їм нічого не сказав і вони вже забралися звідси. Бо як ні, то можуть нас добряче взяти за горло. Ой, добряче…
І коні хутко вдарили копитами по дорозі.
Розділ 10
— Як справи? Вдалося довідатися щось важливе? — запитав мене сотник, який саме наготовлявся поїсти квасу.
Була п’ята година пополудні, й ми зійшлися в їдальні на обід.
Анна була така ж штивна, як і вчора. Хіба що не дірявила мене своїм зміїним поглядом. Сотник натомість поводився розкуто і гостинно. Втім, було помітно, що приязність його — вдавана.
Я б не здивувався, якби після вчорашніх подій вони й ротів не розтуляли. Тож — спасибі й на цьому.
— Дещо вивідав, — сказав я. — Саме хотів вас про це запитати.
— Гаразд, — пожвавився сотник. — Запитуйте!
— Церква ваша, як з’ясувалось, замикається на навісний замок.
Сотник кивнув.
— І мені сказали, — вів я далі, — що тоді, коли там Хому зачинили, теж почепили замок.
— Атож, — погодився сотник.
— От у цьому й заковика: з якого дива третьої ночі сторож вирішив відкрити замок і зайти всередину? І таким робом дав Хомі можливість утекти?
— Може, й так, — втрутилась Анна, — але ж сторож за це життям поплатився… Що вже його обвинувачувати!
— Зрозумійте, не йдеться про його вину, — сказав я їм. — Просто я намагаюся відновити події, і щось тут не сходиться. Нащо було сторожеві заходити всередину?
— Та яка різниця, справді! — здивувався сотник. — Ну, може, почув щось непевне!
— Саме так! — сказав я, й вони обоє здивовано глянули на мене. — У тім-то й річ: він міг би почути будь-що й, напевно, був готовий до цього, але — тим більше! — всередину його б не загнали й налигачем.
— Про що це ви? — скинула брови Анна.
— Я трохи ознайомився нині з місцевими віруваннями й переконався, що в Білому Попелі ніхто ними не легковажить. Отже, суть випробування в церкві, як мені пояснили, була така… Виправте, якщо я щось не второпав… У храм закликали демона на ймення Вій. І покійна Соломія… Прости Господи… Мала вказати Вієві на свого вбивцю, щоб той його покарав, чи щось таке… Все правильно?
Ненадовго запала тиша. І сотникові, і його дружині ця тема була не до шмиги. Врешті Анна знехотя кивнула.
— Тоді я подумав ось про що, — вів я далі. — Якщо поставити себе на місце того сторожа… Ну, якби я знав, що найстрашніший пекельний виплодок заявиться зараз до церкви, під дверима якої я чатую… І якби знав і вірив, що демон прийде туди по душу вбивці, а жертва цієї миті встане з труни… Якби я знав це все… Що могло б мене змусити відкрити замок і ввійти?
Вони мовчали. Сотник задумався. Він здивовано ворушив густими бровами, — досі він про це не замислювався. Анна потягнулася по щось на столі й зачепила рукавом великий кришталевий келих, що дзвінко впав на підлогу й розбився.
— Настю! — гукнула Анна. — Настю!
Вона роздратовано жбурнула на стіл свою накрохмалену серветку. Не минуло й кількох секунд, як на порозі їдальні показалася Настя.
— Прибери! — Анна тицьнула пальцем на скалки.
Потім вона підійшла до мене, ще й так близько, що мусив добряче відсунутися назад разом зі стільцем, щоб ґречно підвестися. Ми стояли лицем до лиця.