— Вас покликали розкрити вбивство нашої дочки, пане Білий! Хоча мені взагалі невтямки, що нового ви можете розповісти нам про цей злочин. Одначе я погодилася терпіти цей ваш розслід — з поваги до чоловіка. Водночас сподіваюся, що ви присвятите свій час і всі свої зусилля власне вбивству, а не досліджуватимете обставини втечі Хоми чи особливості вірувань у Білому Попелі! І коли пан розуміє, що він тут на те, щоб розкрити вбивство Соломії Засухи… Час нарешті взятися за діло!
І вона стрімко вийшла з їдальні.
Настя мовчки прибирала бите скло. Я з цікавістю стежив за сотником: він сидів, зажурившись, наче й не помітив гнівливого докору в словах своєї дружини.
Після нетривалих вагань я теж сів на своє місце й узявся до їжі.
— І що ви думаєте про це все? — раптом озвався сотник.
У його голосі не було ні докору, ні зверхності, — лише стурбованість і, може, дещиця розгубленості.
— Поки що не знаю. Та досвід підказує, що саме в таких незначних, начебто, загадках часто криється щось надзвичайно важливе.
Сотник кивнув.
— Я й не казав, що це неважливо… Але Анну теж можна зрозуміти, не держіть на неї зла. Просто я досі якось і не замислювався… На біса він відімкнув ті двері?! А якщо, приміром, сторож був заодно з Хомою, то чому ж Хома його зарубав?
Я стенув плечима. Сотник постукував пальцями по столу й, вочевидь, і далі мізкував над цією загадкою.
— От уже ж… — видихнув він і більше не зронив ані слова.
Я почекав іще трохи, та сотник, вочевидь, і не збирався більше говорити на цю тему.
— Ви обіцяли познайомити мене з вашою повитухою, адже її свідчення мають першорядне значення, — нагадав я.
— З Марфою? Ну, це запросто — вона живе тут, у маєтку.
Я спершу просто кивнув, аж раптом мене обпік здогад:
— Чекайте-но… Марфа і Тесля… Це ж як… Двоє з чотирьох свідків живуть у маєтку?
— А треба було когось витурити? — похмуро вишкірився сотник. Але, зауваживши моє здивування, стримано додав:
— Це ж хутір! Тут кожен, вважай, якщо не працює в нас, то працював раніше… Ви хочете переговорити з Марфою зараз чи вже вранці?
— А що, як ми разом із нею завтра поїдемо на хутір? Було б найкраще, якби вона змогла розказати мені, що й до чого, просто там, біля старої верби.
— Чом би й ні! — сказав сотник. — Екіпаж подадуть завтра о десятій. Марфа поїде з вами.
— Дуже дякую, — сказав я і полишив сотника в їдальні самого.
Потім одразу пішов шукати Настю. Хотілося не так розпитати її, як просто поділитися враженнями, бо ж побалакати в цьому маєтку мені більше не було з ким. На першому поверсі я зустрів Тимка.
Він вдавав, що не помічає мене, і намагався прошмигнути коридором, але мені дещо спало на думку, і я зловив його за лікоть.
— Тимку…
Він зупинився й перелякано поглянув на мене.
— Де взяти живої води? — запитав я.
— Зараз, — сказав він. — Зараз-зараз…
Він подріботів кудись у праве крило. Я пішов за ним, і незабаром ми опинилися на кухні.
— Жива, — він показував на великий баняк. Потім узяв чисту склянку з полиці, набрав води і простягнув мені.
— Жива! Живісінька!
— А якщо в баняку закінчиться? — спитав я, взявши склянку.
Тимко показав на піч.
— Колодязь — погана вода. Ой, погана! Не можна пити. Треба вогонь. Вода стоїть-стоїть-стоїть… — й опісля драматичної паузи він здійняв руки вгору й зобразив пальцями бурління води. — Фрррррр… І жива!
— Це ти робиш? Чи пані Анна?
— Тимко! Тимко робить. Гаряче! Ой, гаряче! Тимко — обережненько.
— А з молитвами як?
Він не зрозумів мене, на лиці застигла блаженна усмішка, — вочевидь, Тимко чекав, що я скажу щось доладніше.
— Я питаю, мертву воду де берете?
Він моторно закивав, зрадівши зрозумілому запитанню, й відкрив великий буфет, щільно заставлений однаковими глиняними пляшками.
— Багацько, дуже багацько!
— А якщо й ця скінчиться? — поцікавився я.
— Багацько її. Ой, багацько-о-о!
Я взяв одну з пляшок і відкрив. Знайомий їдкий запах вдарив у ніс. Тепер сумнівів не залишилося. Я налив трохи «мертвої води» на долоню й спробував її на смак, торкнувшись кінчиком язика. Так і є.
— Не можна пити! — нажахано верескнув Тимко. — Не можна пити!
— Та не бійся, — сказав я йому й віддав пляшку.
— Пити — живу! — квоктав він. — Мити руки — мертвою! Мертву пити — не можна! Ой, не можна!
— Твоя правда, — всміхнувся до нього я. — Якби випив, то зразу врізав би дуба. Ти мені краще скажи, Тимку, а вино тут у тебе водиться? Дуже вина захотілося ковтнути.