Він здивовано поглянув на мене, вочевидь, не збагнувши такої зміни настрою, потім діловито поліз в іншу шафку. Діставши звідти пляшку, кинувся шукати, чим її відкоркувати. Тимчасом я взяв її й поглянув на етикетку. «Каберне Совіньйон. Винарня Засухи. Херсонська губернія, 1852 рік».
— Здаля возить! — сказав я. — Зате своє…
Тимко знову кліпав очима, не втямивши, що я кажу. Він уже знайшов пробочник і тягнувся по пляшку.
— Пізніше вип’ю, голубе. Не зараз.
Я вийшов із кухні з пляшкою в руці, а він, придуркувато всміхаючись, дивився мені вслід. На другому поверсі Насті я теж не побачив й тому знову зійшов униз, — гадав, а чи не спитати про неї в сотника. Та раптом почув дзенькіт посуду в їдальні й поспішив туди: Настя саме прибирала зі столу.
— Хай Бог помагає, — привітався я.
— Добридень.
Вона відповіла тихо й трохи «офіційніше», ніж би мені хотілось, а я нерішуче застиг на місці й не міг добрати, як до неї краще заговорити.
— Маю до тебе прохання, — сказав я. — Можеш відчинити мені молільню? Будь ласка.
— Ключ у пані Анни, — відповіла Настя.
— А хіба немає ще одного? — здивувався я.
Настя похитала головою.
— Скажи, Настю, а ти коли-небудь бувала у цій молільні?
— Ні, — відповіла вона. — Там Тимко прибирає…
Розговорити цю мовчазну дівчину було непросто.
— Чуєш, Настю… А розкажи мені про пані Анну.
Вона здивовано глипнула на мене.
— Що саме?
— Ну… Все… Яка вона? Звідки? Сотник казав, не з цих країв. Як її аж у Білий Попіл завіяло?
— То довга історія…
Настя розгублено вмовкла.
— Якась таємниця? — запитав я.
— Та ні… Всі знають.
— То розкажи!
Настя склала скатертину й дістала з серванта нову. Я підійшов до неї, щоб допомогти розстелити. Дівчина не заперечувала.
— Просто ця історія трохи стидка, — тихо сказала Настя.
— Стидка?
Мені здалось, що Настя зашарілася.
— Подейкують, пан сотник дуже про дітей мріяв. Ну, дуже-дуже. Хоча нібито знав про себе, що не кожна жінка понесе од нього… І буцімто рішив він, що жениться тільки на тій, яка од нього народить.
Вона на мить вмовкла й озирнулась, а потім стишеним голосом, тамуючи в кутиках вуст соромливий усміх, повела далі.
— Кажуть, він чимало дівок сюди привозив. Не дві й не п’ять! У цей-таки маєток. І вмовляв жити з ним на віру… Якби дівчина від нього понесла дитя, то він би й женився на ній, — така була умова. Якщо протягом трьох місяців нічого не виходило, то він щедро винагороджував її та й спроваджував.
— То пані Анна була одна з таких?
Настя скрасніла ще більше.
— Ну… Жених-то він видний, заможний…
— І через три місяці він з нею одружився.
— З нею інакше склалося. Вона зовсім трохи тут прожила, коли сотнику відлучитися довелось, надовго. Вернувся — а вона йому дочку виносить. Кажуть, він од щастя заплакав і перед Анною на коліна став.
— Якось занадто швидко розродилася…
— Не доносила! Могла й загинути дитинка, та судилося інакше.
Я обперся об стіл і спостерігав, як спритно Настя порається.
— А як люди поставилися до того, що весілля справили вже з дитиною? — запитав я.
— Та як вони могли ставитися, якщо пані Анна того року хутір від білої немочі вирятувала!
— Як ти сказала?
— Напасть така смертельна. Хто каже — хороба, а хто — прокляття. Тільки без Анни нашого хутора вже сорок років, як на землі б не було.
Отепер у мене з подиву мало очі на лоба не полізли.
— Анну тут усі готові були на руках носити, — вела далі Настя. — Якби вона не народила, то б іще взялися вмовляти сотника побратися з нею!
— Послухай-но… — мене раптом осяяло. — А чи не від неї пішло все це ваше марновірство? Кола креслити, руки омивати…
Цієї миті в їдальню зазирнула Анна й, побачивши нас, обвела обох крижаним поглядом. Настя підхопила стос брудних тарілок і вийшла, шпарко проскочивши повз неї, наче нас застукали за якимсь непотребством.
Анна провела її сповненим неприязні поглядом, відтак промовисто звела очі на мене, ніби хотіла сказати: «Все з вами ясно».
Не зронивши й слова, вийшла, лишивши мене самого. Я почекав трохи, сподіваючись, що Настя повернеться, та марно.
«То чому б не розставити всіх крапок над «і» просто зараз?» — подумав я і рушив просто до покоїв Анни.
— Прошу, заходьте, — пролунав втомлений голос одразу, як я постукався.
Анна сиділа на підвіконні й дивилася у вікно.