— Не заважатиму? — запитав я.
— Що пан зволить? — відповіла вона звичним нелюб’язним тоном.
— Ключ від молільні, якщо ваша ласка. Хотів би там усамітнитися, помолитись.
— Ніхто не заважає пану молитися в своїй кімнаті, — відрубала Анна. — А та кімната — тільки для моїх молитов, і більше нічиїх.
— Як цікаво! — саркастично мовив я. — Може, там і Бог у вас персональний?
— Пане Білий, — втомлено сказала Анна. — Мушу подякувати, що взялися за це діло, хоч вам і не обіцяно ніякої винагороди, — чоловік усе мені розповів. Це дуже шляхетний вчинок! Але також пан мусить знати міру…
— Невже це аж таке нахабне прохання: помолитися в молільні? Я, прошу пані, ще й їсти звик у їдальні.
Вона всміхнулась:
— От же ж маєте захцянку, як кольку в боці…
— Якщо не хочте відімкнути молільню, то покажіть хоч Соломіїну кімнату. А помолюсь я, добре вже, деінде, хоч і в саду. Що скажете?
Анна, зітхнувши, злізла з підвіконня, підійшла до туалетного столика й, витягнувши крихітну шухлядку, дістала ключ.
— Залишите в дверях, — сказала вона, простягуючи ключ мені.
Я здивовано крутив його в руках.
— Щось мені наче в головах низько… Я чогось не розумію?
— Ідіть і моліться досхочу, якщо вже вам так закортіло…
Не добравши, що відповісти, я мовчки вклонився й вийшов з кімнати.
Та вже коли відчиняв двері молільні, був певен, що побачу будь-що, тільки не панноччину кімнату. Одначе, як замок клацнув, я застиг на кілька секунд, перш ніж відчинити двері.
Всередині було темно: у вузькій довгій кімнаті не було жодного вікна. Я постояв трохи, щоб очі звикли до мороку. Потім розгледів камін і свічники на ньому. Знайшовши на полиці сірники, запалив кілька свічок.
Усі стіни були завішені тяжкими червоними завісами, що брижами спадали до підлоги, встеленої товстим килимом того ж насиченого червоного кольору. А на стелі — теж багряній, — лиховісно біліло велике коло. Вочевидь, це й справді була молитовна кімната — знати б іще, кому тут моляться…
Камін із необробленого каменю та чорні свічники на ньому — й більше жодних меблів, кімната була геть-чисто порожня.
Я повернувся до дверей: вони були масивніші й у півтора раза товстіші, ніж у моїй кімнаті. Я причинив їх і став у центрі молільні. Тиша. Штори скрадали всі звуки, і цілковита тиша аж давила на вуха.
Тоді я розвів руки і плеснув у долоні: глухий невиразний звук миттєво поглинули червоні брижі на стінах.
— Агов! — вигукнув я.
Згук — короткий і глухий — точнісінько так само втонув, заледве зродившись.
Тоді я, набравши повні груди повітря, вигукнув що було сили, — та навіть якби цієї миті хтось стояв у коридорі біля самих дверей, навряд чи почув мене. Обійшов кімнату по периметру, провівши рукою по зашторених стінах. Усе це невипадково, не просто так. Ця кімната створена, щоб ізолювати звуки. Навіщо? Я намагався розсунути штори на стіні, та не міг знайти жодного розрізу, жодної шпарки між ними: здавалося, це був один суцільний відріз тканини… Може, так і було. Принаймні оглянути стіну за шторами я так і не зміг. Єдині предмети, що були в кімнаті, — стійка з кочергою та лопаткою біля каміна й акуратний оберемок дров. У цьому не було нічого незвичайного, тож я вже зібрався йти, аж зауважив щось чорне, приховане за стійкою. Щось інше, призначене аж ніяк не для догляду за каміном. Щось вигнуте і довгасте, схоже на змію.
Підійшов ближче, нахилився. Спершу — здивувався. А потім подумав, що тепер нарешті все стало на свої місця. І навіть щільні штори, здатні поглинути будь-який крик, уже не викликали подиву.
Це був батіг.
Я акуратно витягнув його. Короткий канчук із трьома хвостами. Ось для чого ця кімната! Я жваво уявив собі Анну. Як вона заголює спину і шмагає себе цією трійчаткою. Б’є й кричить із болю, певна, що її вереск у цій кімнаті назавжди лишиться таємницею… Несамохіть я задер голову і поглянув на зловісне біле коло…
Цікаво, а де ж тоді жила Соломія, якщо в усій садибі мені так і не вдалося знайти її кімнату? Поклавши батіг на місце, я вийшов, замкнув за собою двері, лишивши ключ у замку, як і просила Анна. За якусь мить швидко спустився сходами вниз, надіючись побачити Настю. В їдальні її не було. Пішов на кухню, і вона саме вийшла мені назустріч з повним відром сміття.
— Настю! — я рішуче спинив її, взявши за лікоть. — У якій кімнаті жила панна Соломія? Де вона?
Звично потупившись, Настя тихо відповіла:
— Її немає.
— Тобто? Я питаю, де жила панночка?
Настя не відповідала.