— Настю!
— Тарасе… Тут немає панноччиної кімнати… Більше я не можу нічого сказати.
Настя спробувала випручатися, та я міцніше стиснув її лікоть.
— Ти куди?
— Сміття треба винести, — сказала вона. — Відпусти, будь ласка.
Я відпустив, і Настя швидко попрямувала до виходу на задній двір. Поборовши в собі розгубленість, я кинувся за нею.
— Настю!
Наздогнав її вже надворі:
— Чекай!
— Що? — вона запитала м’яко, без роздратування, поглянувши на мене своїми величезними очиськами, і я миттєво прикипів до цього її погляду.
— Мені потрібна допомога, — тільки й мовив.
— Як лисеняті?
— Так, — кивнув я. — Але як дуже впертому лисеняті.
Ми стояли доволі близько одне до одного, та нам обом, схоже, було затишно саме на такій відстані. Я торкнувся пальцем до її плесна. Настя поставила відро, взяла мене за руку — ніжно і водночас наче з якоїсь розпуки: так тримають людину, яку бояться втратити…
— Тільки не уникай відповіді! — сказав я.
— Я не скажу тобі про кімнату, — прошепотіла дівчина.
— І не треба. Скажи, кому Семен возить їжу?
Настя мовчала, похиливши голову.
— Я однак довідаюся, — прошепотів я. — Краще скажи мені зараз.
Аж тут Настя кинулася мені на шию, обійнявши так міцно, ніби ми й справді мали надовго розлучитися.
— Не треба! — шепотіла вона. — Будь ласка, не треба нічого вивідувати, прошу тебе! Благаю!
По моїй щоці скотилася її гаряча сльоза.
— Ти плачеш? — я відхилився й спробував зазирнути їй в очі, та Настя випручалася з моїх обіймів і, підхопивши відро, втекла.
Прибитий, я повернувся до садиби й піднявся до себе. Вино з винарні Засухи випив на самоті. Воно, треба сказати, було дуже нічогеньке…
За сніданком, дякувати Богу, ніяких розмов не було. Настя цього разу нічим не прогнівила Анну, тож вдалося спокійно попоїсти.
За п’ять десята я вже стояв на сходах садиби, готовий до подорожі.
Під’їхала коляска, запряжена двійкою гнідих. На передку стримів Котелок.
— Чудовий ранок для прогулянки на місце вбивства, так таки-так? — спробував пожартувати він.
На порозі помешкання батьків жертви це прозвучало так по-блюзнірському, що я несамохіть скривився. Махнувши йому рукою, сів у коляску. За якусь хвилю сотник вивів під руку Марфу, й Котелок поспішив допомогти йому всадовити жінку в екіпаж. На поминках вона видалася мені якоюсь неприємною, зловісною, та сьогодні це була просто сухенька зграбна бабуся. Я звільнив їй своє місце, щоб вона сиділа в напрямку руху, а сам умостився навпроти. Бабця стримано подякувала.
Сотник простягнув мені полотняну торбу.
— Що це? — запитав я.
— Камінь, — відказав він. — Той камінь… Може, він вам знадобиться для розсліду… Ми зберегли все…
Камінь був замотаний у ганчірку в плямах засохлої крові.
— Я вже рідко куди вибираюся, — озвалась Марфа, наче відповідаючи на моє запитання. — Та пан сотник сказав, що вам важливо розпитати мене про все саме там…
— Так і є. Мене звуть Тарас…
— Я знаю. І ви знаєте, що я — Марфа. Краще розкажіть, що вам уже вдалося з’ясувати.
— Та поки що… Я ж тільки третій день тут. Ознайомлююсь, так би мовити.
Котелок ляснув у повітрі батогом, і коляска бадьоро рушила. Марфа відхилилась на м’яку спинку сидіння і, як мені здалося, відразу ж задрімала. Та через деякий час розплющила очі й сказала:
— Нещасна дівчинка! Цей ірод погубив таке прекрасне дитя!
— Ви про Соломію?
— Вона вперше вдихнула повітря в мене на руках…
— Розумію, — кивнув я. — А Хома? Йому ви теж допомагали з’явитися на світ?
— Аякже! — вона погордливо дивилася на мене. — Майже всіх на хуторі, кому ще немає сорока років, я витягнула в цей світ своїми руками.
— І що Хома… Він змалечку був такий жорстокий?
Вона хитрувато всміхнулася.
— Як на мене, то все навпаки. Той, хто на вигляд злий, навряд чи спроможний на більше, ніж бійку в шинку! Інша річ — такі от хороші хлопчики, як Хома.
— А він був хороший?
— Балуваний! Не навчили його знати своє місце. Він любив Соломію так, ніби мав на це якесь право! Точнісінько такий, як і його батько!
— Тобто?
— Той теж кирпу дер не в міру. Гординя — ось їхній гріх! А ще ж інших вчив, як вірити треба!
— Хома?
— Батько його! Він же ж священиком був. Давно…
— То це він із дзвіниці впав? — здивувався я.
— Він, він. Чули вже? Так йому й треба! Тільки себе і мали за справжніх християн, а нас усіх — то як тільки не називали, прости Господи, і поганами, і сатани слугами…