— Коні понесли!!! — прокричав Котелок. — Держіться!
Я ледве зміг сісти, притиснувши до себе стару однією рукою, а іншою — схопившись за поруччя.
— Тпрууу! — кричав Котелок, але коляска летіла дедалі швидше, безбожно підстрибуючи на вибоїнах. Він усе ще намагався правити, та від натягнутого, як струна, повіддя не було жодної користі. На черговій вибоїні, коли коляска знову підскочила, небезпечно нахилившись, він просто кинув ремені й вчепився за козли, щоб не вилетіти на дорогу.
— Стережи-и-ись! — кричав він щосили, коли наш екіпаж, завіяний ураганом куряви, влетів на єдину хутірську вулицю, розлякавши курей і котів. — Доро-о-огу! Стережись! Стережи-и-ись!
Бабця стиснула мій зап’ясток своїми покрученими пальцями так міцно, наче я посадив собі на руку яструба. Вона вже не кричала, а лише часто дихала, не зводячи з дороги вирячених очей. Котелок спробував взяти кинуті віжки, та мало не вилетів на повороті й гепнувся на лавку долілиць, що не завадило йому ще надсадніше вигукувати своє «стережи-и-ись!». Миготіли перелякані обличчя селян. Ми прогуркотіли по камінній кладці невеликого майдану повз церкву. Потім вулиця знову завернула, і хутір раптово скінчився. Дорога пішла в гай, ми з пупорізкою, затуляючи обличчя, ледве встигали ухилятися від гілок, аж раптом коляска знову нахилилася під якимсь неймовірним кутом. Повитуха жалісно і протяжливо зойкнула… Зненацька коні спинилися. Друга пара коліс з таким грюкотом вернулася на грішну землю, що я аж клацнув зубами, а Котелок вилетів-таки зі свого місця просто в траву. У цілковитій тиші тільки коні фуркали піною, широко порозкривавши роти.
— Ви як? — запитав я Марфу.
— Господи святий, кріпкий, безсмертний… — вона бурмотіла це практично одним словом, зробивши паузу лише задля того, щоб хапонути повітря. — Матінко-пресвята-Богородице…
Бабця опустилася навкарачки й злізла з коляски, наче той рак.
— Царице-небесная-отець-вседержитель…
— Усі живі? — почувся голос Котелка з кущів.
— Нібито, — відповів я. — Коней не покусав?
Котелок продерся крізь хащі, обтрушуючи, власне, свій котелок. З його розбитого носа цибеніла кров.
— А дідько його знає!
— Стули пельку! — гаркнула пупорізка. — Докличетеся на свою голову!
Він знічено замовк.
— Ви ж обидва нічого не тямите! Багато ви бачили сивих вовків, та ще й таких здоровенних?! — вела далі Марфа.
— То був пил. І звичайна велика тварина. Добре, якщо він коней не покусав…
— Це був Вій! — очі старої спалахнули фанатичною загравою, й вона перехрестилася. — Хіба не бачте, де ми опинилися?!
— І де ж? — запитав я, роззираючись. Ми стояли край гаю, біля підніжжя пагорба, на якому росла велика, покручена плином часу та вітрюганами, стара верба.
— Тільки з іншого боку під’їхали, здається… — здивовано промимрив Котелок, пропустивши повз вуха моє запитання.
— Ходімо! — сказала повитуха. — Й заберемося звідсіля якнайскоріш…
І вона рушила ледве помітною стежиною до пагорба.
Я запитально поглянув на Котелка. Той обережно, з острахом, підійшов до коней. Вони спершу відсахнулися, та він зловив одного жеребця за повіддя й заходився заспокійливо гладити його по голові.
— Чого стали? — запитав він мене. — Он під тою вербою її й убили. Перевірю коней. Бо що як таки встиг цапнути…
Я попрямував за Марфою, аж позаду пролунав голос Котелка:
— Так а що то за Вій такий? Усі тільки про нього й говорять.
— Демон такий. З довгими віями. Не бери в голову, — і я поспішив за пупорізкою.
До верби було трохи далі, ніж видалося мені спочатку, й ми піднялися на вершину пагорба хвилин через десять. У мене в руках була торба зі знаряддям злочину. Стара Марфа сперлася руками об коліна, щоб віддихатися.
— А тієї ночі ви звідки прийшли? — запитав я.
— Он по тій стежечці, — кивнула бабця, пройшовши під вербою. — Я зупинилася там, унизу. Місяць світив ясно. Я зразу впізнала Хому. Не так і багацько в нас на хуторі парубків.
— Вони сварилися?
— Вона… Начебто хотіла піти… Чи втекти… А він схопив її. А вона повернулася й дала йому по морді. Тоді він узявся гамселити її кулаками…
— Але, побачивши це, ви ж не закричали відразу? Чому?
Стара трохи прикрила рота — міркувала, що відповісти. Здавалося, намагається прочитати в моїх очах, яка ж заковика в цім запитанні, — й ніяк не могла втямити.