Втомившись опиратися диму, я нарешті вдихнув. Може, трохи глибше, ніж би мені хотілося. І ядучий аромат наркотику залоскотав у ніздрях і в горлі, наповнив легені.
— Він був молодий. Мав смішну зачіску під горщик і носив вишиванку, — Томаш ніби підказував мені, щоб я міг краще уявити картинку. — Тут багато хто полюбляє вишиванки, та Хома вбрав того вечора особливу — білу, як оце на мені зараз. Празникову…
І я побачив…
Гамірно. Шинок освітлювали самі лише свічки — найдешевші. І хоч їх було багато, тьмяного жовтуватого світла все одно бракувало.
За великим столом, збитим із нетесаних дощок, сидів Хома в сорочці, вишитій білим по білому. Навпроти — його друзі, двоє молодиків, яких я не знав.
— А Іван? — запитав я Томаша, не розплющуючи очей. — Цей, із родимкою, який був на поминках. Він між них був?
— Аякже!
Шинкар саме наливав для Івана чотири кухлі пива і поставив поруч чарку горілки.
Той подякував і, скрадливо озирнувшись, вилив чарку в один із кухлів. Потім узяв їх і відніс до столу, де сиділи Хома з друзями.
— Це від мене, — сказав Іван, зумисне гучно вдаривши денцями кухлів об стіл. — Пригощаю!
І посунув кухоль, у якому була горілка, Брутові.
— Ні, браття, досить з мене сьогодні, — усміхнено заперечив Хома. — Вона чекатиме на мене. Піду я.
— Коли дівчина жде, це на краще, — сказав один із друзів Хоми.
— Якщо дождеться, — докинув другий, і всі засміялися.
— Послухай-но мене, братику, — звернувся Іван до Хоми. — Не ходи до неї.
— Як то — не ходи? — здивувався Хома.
— От не ходи і все! Ні сьогодні, ні потім. Між вами нічого не може бути. А якби й було — то на біду вам обом. Ти лише душу собі ятриш… Але то твоє діло… Тільки ж і їй ти життя ламаєш! — останні слова Іван промовив голосно, і кілька чоловіків у шинку озирнулися.
— Вона чекає на ці наші зустрічі не менше за мене, — пробубнів собі під носа Хома.
— Уже й так по всенькому хутору чутки поповзли, — сказав Іван тихо. — Та поки ще ніхто нічого не бачив на власні очі — ще не пізно!
— Вона чекає, — Хома підвівся.
Іван поклав йому руку на плече й знову всадовив на лаву.
— І що буде?
— Коли? — не зрозумів Хома.
— Взагалі. Зустрічі, прогулянки, цілунки… А що потім? Ви поберетеся?
— Аякже… Її старий мене приб’є, — спохмурнів Хома.
— Утечете? — під’юджував Іван.
— А це мисль! — Хома якось по-дитячому завсміхався.
— І сотник не розшукає вас? Справді?
Хома мовчав.
— А коли знайде й заб’є тебе до смерті канчуками, — що буде з нею? Втопиться з горя? Чи просто вичахне з туги? Як сам гадаєш?
Хома й далі мовчав, й Іван підсунув до нього ближче кухоль із пивом, в якому була горілка.
— Пий. Може, відляже. Пий — і щоб чинив, як треба.
Хома вихилив одним махом. Друзі мовчки дивилися на нього. Іван вдоволено кивнув. Подальші видіння були уривчасті. Я бачив Хому, який знавісніло витанцьовує під веселі переливи скрипки.
Бачив самотню Соломію під старою вербою, що її тендітну постать різьбив на тлі чорного неба яскравий місяць.
Бачив, як Іван знову плеснув чарку горілки Хомі в пиво. І як той, вихиливши кухоль, кинув його об стіну під гучний регіт приятелів.
Бачив, як Соломія сіла під вербою, обхопивши коліна руками. І як плечі її тремтіли від беззвучного плачу.
— Коли він усе ж таки заявився, то був п’яний як чіп, — сказав Томаш. — І в серці своїм добре розумів, що Іван правду каже: їхні взаємини не мали майбуття. Ні майбуття, ні взаємин…
Він реготнув.
— Ти був там тієї ночі? Був у тому шинку? — запитав я.
— Так! І бачив усе. Тієї ночі Хома вирішив здобути жадане за будь-яку ціну. А коли збагнув, що це неможливо, — поклав край усьому, одним ударом.
— І де він узяв камінь? — раптом запитав я.
— Гадаю, там, де й зустрів Соломію: внизу, біля річки. Не дочекавшись його, вона поверталася додому. Може, тому Хома і сказився. Він підняв камінь. Панночка — кинулася навтьоки. Він — за нею. Як хижак. Стежка пролягає через вершину пагорба, тож він наздогнав її якраз під вербою. Може, в нього і був іще шанс схаменутися, та дівчина обернулася і вдарила його… А даремно… Що було далі, тобі Марфа розказувала.
Від гашишу паморочилася голова.
— Марфа каже, він бив її кулаками, — сказав я. — Де ж був камінь?
— Та яка різниця! Біг за нею з каменем, потім передумав, кинув його на землю… Поліз до неї — дістав у пику, знавіснів… Згадав про каменюку… То все не має значення.