Я сів, обхопивши голову руками: здавалося, під моїми ногами похитується сам пагорб… Усе сходиться, тепер ніби все докупи зібралося… Чи не все?
…Хома стояв над тілом Соломії. На його лиці була кров, у руці — закривавлений камінь. Пролунав крик Марфи, але Хома ніби й не чув його. Я бачив, як він плакав. Ридав, і сльози лишали на його щоках довгі доріжки, виблискували в місячнім сяйві…
— А чому він таки передумав і пішов на побачення?
Томаш не відповів. Він стривожено дивився мені за спину. Чути було чиїсь швидкі, тяжкі кроки. Я обернувсь якраз тоді, коли захеканий Котелок добрався до вершини пагорба.
— Що сталося?! — запитав Олесь.
Повитуха закахикала, і я обернувся до неї. Вона трималася за голову й силкувалася сісти. Мій погляд намагався відшукати Томаша, але тільки кущі, що колихалися по той бік пагорба, свідчили про його недавню присутність.
— Мені стало зле, і я впала, — стиха мовила Марфа. — І, здається, вдарилася головою об цей клятий камінь.
Вона провела рукою по волоссю, а потім помітила кров на своїх пальцях.
Я здивувався, що вона нічого не сказала про Томаша.
— А я почув крик, — сказав Котелок, — й одразу побіг сюди.
— Я кричала? — запитала повитуха. — Не пам’ятаю… Нічого не пам’ятаю. Пам’ятаю, як нашу коляску страшно підкидало на дорозі… Потім ми стояли на пагорбі… Поки зійшла сюди, мені геть памороки забило… А! Згадала! Це ж пан Білий просив мене кричати. Він хотів щось там перевірити. Видно, оце мене й доконало… Поможете встати?
Я мершій підхопився й подав бабці руку.
— Ви достобіса налякали мене, — сказав я Марфі. — Якби гепнулися на цей камінь скронею, була б біда чорна.
— От бачите, пане Білий, — слабким голосом сказала Марфа. — А ви сумнівалися, що я правду кажу! Мій крик тоді півхутора чуло!
— Авжеж… — промимрив я.
— А чим тут так тхне? — запитав Котелок.
Я помітив у траві недопалок Томашевої цигарки й непомітно наступив на нього.
— Ой, щось мені недобре, — сказала бабця, й за мить її вивернуло. Вона склалася навпіл, упершись руками в ноги.
— О Господи… — прошепотів Котелок.
— Це струс мозку, — сказав я. — Треба відвезти її в маєток.
Повитуха збіліла на лиці, як крейда, а на її скронях проступили великі краплі поту. Ми з Котелком підхопили її попід руки й повели вниз по стежці.
Розділ 12
По лікаря послали негайно, та він ніяк не міг прибути раніш, як за три години, бо жив у іншому селі, доволі далеко.
Повитуху поклали в спальні для гостей — по сусідству з моєю кімнатою. У неї підвищилась температура, бабцю кидало то в жар, то в холод. Доглядала за нею Настя. Кілька разів заходила Анна, — вона щиро переймалася Марфиним самопочуттям.
Я теж зазирнув до неї. Бабця дрімала з напіввідкритим ротом, а груди високо здіймалися від тяжкого дихання.
Близько четвертої я був у своїй кімнаті, аж почув, як до садиби під’їхав екіпаж. Незабаром у коридорі пролунали кроки кількох людей і голос сотника, який щось комусь пояснював. «Лікар приїхав, — подумав я, — хто ж іще?» Трохи зачекав, але цікавість швидко взяла гору, і я тихцем вийшов зі своєї кімнати.
Двері в сусідню спальню були прочинені, і я обережно зазирнув усередину. Стара напівлежала на ліжку, обкладена подушками. Біля неї, спиною до мене, сидів лисуватий чоловік у сюртуку. Анна й сотник стояли поруч і стривожено його слухали.
— Травма… Не скажу, що тяжка, — сказав він, поправивши на носі пенсне. — Та у вашому віці все ж небезпечна. Правду кажучи, ризик для життя є… І чималий… Тож… З Божою поміччю, ви станете на ноги і проживете ще довго… Та я б на вашому місці…
Він замовк і поглянув на сотника.
— На хуторі є священик?
— Є, — сказала Анна й затнулась, зайшлася кашлем.
— Був, — уточнив сотник. — Але сталася біда…
— О… — стурбовано вигукнув чоловік у пенсне. — Я попрошу нашого панотця, але ж сюди дорога неблизька, та ще й завтра — недільна служба… Навіть не знаю, коли він зможе приїхати…
Анна повернула голову в мій бік, і я відсахнувся, щоб не потрапити їй на очі.
— Настю! — покликала Анна.
Намагаючись не гриміти каблуками, я тихо повернувся до себе й причинив двері. Не роздягаючись, а лише роззувшись, я ліг на ліжко. Намагався дослухатися до голосів за стіною, та годі було розібрати бодай слово. Втома обрушилась на мене тяжким потьмаренням, скувала рухи та бажання думати, і дуже скоро мене здолав сон.