Мені снився візниця Семен.
Він правив конем, сидячи в сотниковому тарантасі, а біля його ніг лежав великий клунок з їжею, що зібрав Тимко. Семен приїхав на цвинтар. Це було якесь старе кладовище, де поміж масивних дерев’яних хрестів лише де‑не-де виднілися кам’яні надгробки. Взявши клунок, Семен пішов стежиною поміж могил. Він піднявся на невеличкий пагорб, за яким розкинулося ціле поле, всіяне могилами, безмір старих зчорнілих хрестів. Семен злодійкувато озирнувся: він стояв при вході до величезної гробниці, якої щойно тут і близько не було. Над входом у склеп був напис: «Хома Брут», — а до самих дверей вела дбайливо посипана гравієм доріжка.
— Потримай, — сказав Семен і тицьнув клунок мені в руки. Тепер і я стояв посеред безкрайого степу могил, марно намагаючись відшукати поглядом вхід на цвинтар, що мав би бути десь поруч, кроків за десять, — але його не було: тільки чорні дерев’яні хрести повсюди, куди сягав зір.
— А чи знаєш ти, братику, що означає ім’я Хома? — запитав Семен і обернувся.
І я побачив, що це не Семен, а Томаш Болгар у білій сорочці та в своєму незмінному пальті з заячим коміром.
— Ні, — сказав я. — Не знаю.
— Близнюк! — сказав Томаш. — Арамійською мовою.
— Арамійською? — перепитав я. — Це мова, якою розмовляв Христос?
— Тоді всі нею говорили, — сказав він. — І Христос, і Юда, і навіть Люципер, який спокушав обох.
Томаш розчахнув двері крипти, й ми зайшли. Спустившись кам’яними сходами, опинилися в маленькій кімнатці. Яскраве світло падало звідкілясь згори, й у ньому танцювали та зблискували порошинки. У стовпі цього світла, прикутий руками до стін, стояв голий по пояс чоловік. Він повільно підвів голову, й ніби дивився просто на нас, хоча його очі… Точніше — його вії… Вії заплющених очей цього чоловіка були довжелезні. Вони спускалися до самісінької долівки, торкалися загнутими кінчиками сірого каменю.
— Це Хома?! — нажахано запитав я.
— Це близнюк, — спокійно відповів Томаш і поклав клунок біля чоловікових ніг.
Томаш відступив назад. У розмотаному клунку лежало величезне серце, що ледь-ледь пульсувало.
— Чиє це серце? — запитав я.
— Його, — відповів Томаш. — А тепер — підіймімо йому вії! Щоб він зміг попоїсти.
І він ступив до того, кого назвав близнюком, ухопившись двома руками за вії його лівого ока.
Я теж ступив крок уперед, але зненацька пролунав дивний лункий стукіт, що, здавалося, стрясав стіни склепу. І я зупинився, прислухаючись.
— Що це? — запитав я.
— Байдуже, — сказав Томаш і кивнув мені на праве око близнюка. — Допоможи!
Стукіт пролунав знову. Він ніби зупиняв мене. Я задер голову, намагаючись збагнути походження цього звуку, й мимоволі відступив назад. Тільки під моєю ногою чомусь зяяла порожнеча, і я провалився, розкинувши руки, в чорну безодню.
Я різко сів, схопившись за хрестик на грудях.
Мара поволі відступала, і я декілька секунд просто сидів на ліжку й намагався отямитися. Сонце хилилося до обрію, заливши багрянцем стіни моєї кімнати.
Стукіт зі сну повторився, та цього разу він уже не нагадував оглушливий грюкіт: просто хтось стукав у стіну. Із сусідньої кімнати. Я швидко підвівся й підійшов до стіни, притуливши до неї вухо. Стукіт пролунав знову — так близько, що я здригнувся. Стукали чимсь твердим. Потім запала тиша.
Я взувся, тихо прочинив двері й вийшов у пустий коридор. Ніхто більше не стукав — цілковита тиша. Здавалося, весь дім спить мертвим сном.
Сторожко підійшов до спальні повитухи. Двері були зачинені нещільно, хоча в просвіток між ними й одвірком марно було щось розгледіти. Переконавшись, що в коридорі таки нікого немає й ніхто не стежить за мною, я легенько штовхнув двері. Стук пролунав знову, і я мимоволі здригнувся.
Ось двері прочиняються, і тепер я бачу, що це повитуха, лежачи на своєму ліжку, що стоїть посеред кімнати, стукає мені в стінку палкою для гардин. Вона бліда, як полотно, і цей стукіт вартує їй чималих зусиль, але стара вперто тарабанить кінцем палиці, з усієї своєї сили.
— Я тут, — кажу їй.
Побачивши мене, бабця з полегшенням спирається на подушки.
— Слава Богу! Заходь! Заходь, будь ласка.
Розділ 13
Це була дивна кімната. Ліжко стояло точнісінько в центрі. А навколо ліжка крейдою було намальоване коло. Нахилившись, я здивовано поглянув на виведену крейдою лінію.
— І що це?
— Мій захист, — серйозно мовила Марфа.