— Від кого?
— Не від вас, пане Білий. Тож можете сміливо пройти й сісти тут, — вона рукою поплескала по краєчку ліжка.
— Кажуть, на ліжко сідає тільки мати або лікар, — відповів я й сів натомість у велике крісло під стіною, доволі далеко від старої. — То від кого ви намагаєтеся захиститися крейдою?
— Колом. Не має значення, чим саме його накреслити. Коло захищає того, хто всередині.
Я прискіпливо поглянув на пупорізку. Марить?
— То від кого? — втретє запитав я.
— Не знаю, чи зрозумієте ви мене. Тут, на хуторі, живе зло. Дуже древнє зло. Воно спонукає людей до жахливих учинків.
Я всміхнувся.
— Якщо ви про диявола, Марфо, то мушу зауважити, що він присутній не лише на вашому хуторі.
— Вій… Я вже казала про нього. Демон з віями аж до підлоги.
Я здригнувся, пригадавши свій сон.
— До підлоги… — повторив я мимоволі.
— Нині ми зустріли його в личині сивого вовка, — сказала Марфа. — Це не просто так… Він тут, він знову об’явився. Прийшов по нас.
— Запевняю: це був вовк, а не демон. Хворий на сказ, пересипаний вашою білою пилюкою, та однак — звичайнісінький вовк, — я намагався говорити якнайспокійніше, сподіваючись, що це заспокоїть повитуху. — На щастя, він не встиг покусати коней, лише перелякав їх до смерті…
— Ні! — перебила вона. — Ти багато чого не знаєш…
Стара важко дихала.
Їй варто було перепочити, щоб говорити далі, і я мовчав, надаючи їй таку можливість.
— А хіба цього Вія може зупинити накреслене на підлозі коло? — запитав я, перечекавши добру хвилину.
— Якщо маєш у душі хоча б якийсь ґандж… То тільки коло й може його спинити… А моя душа, пощерблена гріхом, зогнила до решти.
Марфа знову вмовкла. Я підвівся й підійшов до вікна, намагаючись не порушити священного кола пупорізки.
— Скажіть, Марфо… Це ваше зло… Воно якось пов’язане зі смертю панночки?
— Я тому й покликала тебе, — сказала стара. — Лікар намагався лишити мені надію, але ж я знаю, що не побачу світання. І що перед смертю не матиму змоги навіть висповідатися… Не пригадую, щоб мені було коли-небудь так лячно, як зараз…
— Ви хочете полегшити душу?
— Я розповім тобі все. Все від початку. І тоді, можливо, ти виправиш бодай щось із того, що ми накоїли.
Марфа дивилася просто перед собою. Попри смертельно бліде лице, її очі були живі, а погляд — чіпкий. Я знову вмостився в крісло, щоб вона могла мене бачити.
— Уважно вислухаю кожне слово, — тихо сказав я.
— Це сталося того року, коли на нас напала біла неміч. Узимку. Лише через кілька місяців після того, як видужав останній хворий. Я тоді, як і зараз, працювала в маєтку. Трохи знала, як людей лікувати. Хутір був менший, ніж тепер… Та роботи не бракувало. Якось… Покликали мене до однієї селянки, яка саме мала народжувати. Вона була молода й сильна, але дитя йшло ногами вперед, та ще й чималеньке таке… Гадала, що виживе з них хтось один. Дитя народилося синє, тричі обмотане пуповиною навколо шиї… Я зразу забрала його… Та через хвильку дитя закашляло й почало дихати. Я загорнула його в свою пухову хустку, а сама повернулася до породіллі… Й сказала їй, що дитя мертве.
— Навіщо? — запитав я здивовано.
— Бо діти — то скарб. І деякі люди ладні віддати за нього все, що мають… А та жінка могла понароджувати собі ще і ще…
Вона замовкла, віддихалася й продовжила:
— І вона таки народила… Але через багато-багато років… І протягом всіх цих років я себе ненавиділа. Та більше, ніж себе, я ненавиділа те нещасне дитя, яке вкрала. Ненавиділа за те, що воно не закричало відразу, — і цим ввело мене в страшну спокусу…
Її тяжке дихання стало ще уривчастіше, стара знову замовкла.
— Що було далі? — я розумів, що Марфі будь-якої миті може забракнути сили, щоб завершити свою сповідь.
— На чім я спинилася? — спитала вона, ніби щойно прокинулась.
— Ви сказали, що тільки через багато років та жінка народила собі другу дитину…
— Так. Дівчинку. Її назвали Настею… І сьогодні вона накреслила для мене це коло… Їй і невтямки, яким чудовиськом вона опікується.
— Настя?!
— Наша добра Настя… Вона — сестра тієї нещасної дитини.
Я навіть нахилився вперед — боявся проґавити бодай слово.
— А що стало з тією викраденою дитиною? Кому ви її віддали?
— Ти знаєш цю історію не гірше за мене… Тільки забув.
— Скажіть! — попросив я. — Скажіть, заради спокою своєї душі!
Вона помовчала. Потім вдихнула на повні груди, та відразу зайшлась кашлем — тяжко, надсадно.