Ми зайшли за корчму, яка, як з’ясувалося, стоїть понад великим яром. Від корчми до яру вів дощаний поміст, край якого нависав над урвищем.
— На п’яну голову туди багато хто звалювався, — всміхнувся Котелок. — Нічого страшного, схил там покотистий. Розказували мені, що не один п’яничка там і засинав до ранку. Тільки от прокидалися мокрі до нитки. І це — в кращому разі!
І він заливчасто засміявся.
Мовчки справивши малу нужду, ми пішли назад. Чаша з білими вінцями тепер видавалася ще й цілком доречним елементом гігієни, і я з задоволенням дотримався місцевого звичаю, помивши руки.
— Якщо знадобиться щось, то кажіть, — зронив Котелок, перш ніж ми вернулися до корчми. Я ж тільки з жалем провів його поглядом. Котелок вправно вдавав простака, та я добре розумів, що непомітно вшитися від нього не вдасться.
Столик з токайським чекав на мене. Плюхнувшись на стілець, я дозволив собі просто насолоджуватися вином, що й справді було неабияке.
Я б не здивувався, якби почув, що сотник сам возить його з Києва. Котелка вже оточили якісь його приятелі, вони весело реготали й плескали один одного по спинах. Та тільки-но я подивився на нього, як він відчув мій погляд, обернувся й підняв келих, ніби після тосту. Я підніс свій келих у відповідь.
Уже готовий був змиритися з таким невигідним становищем і подальшим марнуванням часу, аж раптом побачив його.
Томаш, вочевидь, щойно зайшов, бо якраз оглядав корчму, шукаючи знайомі обличчя. Помітивши мене, він дуже зрадів, махнув рукою й поспішив до мого столика. Я розгублено обернувся до Котелка, бо не міг знати, як він поставиться до появи Томаша, та мій наглядач цілковито поринув у теревені й чаркування зі своїми друзяками.
— Ну, як ти? — запитав Томаш, сівши поруч. — Токайське! Певно, з особистих запасів сотника?
— Не можу сказати, що радий тебе бачити, Томаше.
— Чого ж так? — він відкоркував пляшку й понюхав. — Пахне сонцем на березі Дунаю. Бував там?
— Ні, — відповів я, насилу стримуючи роздратування.
— Я теж, — сказав Томаш. — Чому такий тоскний?
— Як тобі сказати… Останнім часом ти з’являєшся до біди.
— А спершу, по-твоєму, було інакше? — щиро здивувався він, а потім розреготався зі свого жарту.
Це й справді було влучне спостереження, тож і я мимоволі всміхнувся.
— Мені тільки одне не до вподоби, — сказав я. — Не знаю, хто ти і що маєш на мислі.
— Сьогодні мені на мислі було тільки перекинути чарку-другу. Чесно!
Я помахом прикликав шинкаря, й він одразу ж вийшов з-за шинквасу.
— Ще один чистий келих, — попросив я.
Шинкар миттєво здимів.
— Чув, що сталося в маєтку? — запитав я Томаша.
— Ні, — він поглянув на мене з неприхованим подивом. — Знову хтось ґеґнув?
Я уважно вдивлявся в його обличчя, щоб зрозуміти, чи він не лукавить. Невже й справді знає?
— Так, — кивнув я.
— От бачиш, — сказав Томаш. — Якщо комусь на роду написано випасти з вікна, то жоден удар каменюкою по загривку такій людині не зашкодить. Згоден?
Він поклав гірку тютюну на квадратик паперу й скрутив цигарку одним вивіреним рухом.
— Нащо ти вдарив її сьогодні вранці? — запитав я.
— Є запитання важливіше, — сказав він і налив собі вина у келих. — Що ти такого наплів їй, аж нещасна жінка сторчма кинулась у вікно?
— Я?!
— А хто вибіг з її кімнати, перш ніж бабця вирішила політати?
Я ковтнув вина. Томашеві подобалося грати в карти… І, схоже, в наших розмовах карти завжди здавав він.
— Хто в маєтку працює на тебе?
— Ніхто, — Томаш реготнув і прикурив од свічки на столі. — Крім тебе, звісно.
— А щоб ти не діждав… — вихопилось у мене.
— Чого ж? — здивувався він. — Хіба в нас не спільна мета?
— Що ти знаєш про Настиних батьків? — запитав я. — У них були ще діти?
Томаш вмить перестав блазнювати і навіть насупився. Він торкнувся пальцем до губ і озирнувся.
— Тут, знаєш, невеличкий хутір, — мовив він пошепки, нахилившись до мене через стіл. — І всього лише одна Настя. Нащо всім знати?
— Отже, ти щось знаєш з цієї історії?
— Дивно, що й ти дізнався! Розтопив, значить, серце старої Марфи?
— Вона мало що встигла розповісти… — я знову ковтнув вина і відхилився на спинку стільця.
І тут я помітив, як хтось мені помахав. Я придивився. В кутку за столиком сидів Іван — товстун із родимкою, який на поминках умовляв мене рятувати свою душу. Томаш, перехопивши мій погляд, теж обернувся, та Іван встиг опустити очі, втупився в стільницю.