— Гаразд, не дмись, — сказав Томаш. — У нас набагато більше спільного, ніж тобі здається.
— Що спільного? — спитав я, хоч заледве стримувався, щоб не послати цього зайду під три чорти.
— На все свій час.
— А мені чомусь видається, що цей час якраз настав. І почни з розповіді про мій хрестик.
— А що з ним? — вдаючи стривоженість, стрепенувся Томаш. — Ти знову його загубив?
Я мимоволі торкнувся грудей, намацав хрестик.
— Де ти його взяв, Томаше?
Він затягнувся, випустив цигарковий дим, примружився, та не відповів.
— Коли я отямився в циганському таборі, його вже не було. Потім… У своїх спогадах… Я пригадую його. Пригадую, як дарую його якійсь дівчині. Але…
— Що ти з нею зробив? — раптом запитав Томаш.
— З ким?
Його запитання прохромило мені груди крижаним вістрям, і я відчув тупий холодний біль у серці.
— Облиш, Тарасе! Мені ж ти можеш довіряти! — сказав Томаш із дружнім докором у голосі.
А потім нахилився до мене близько-близько й прошепотів:
— Я знаю, як це: вбити того, кого любиш.
На цьому мені урвався терпець. Я загилив кулаком по столу так, що на мене витріщилася добра половина людей у шинку. Та мені було байдуже.
— Хто ти? — запитав я Томаша, нахилившись через стіл до його обличчя. — Ти знав мене в тому житті, що я його не пам’ятаю? Тому ти втягнув мене в цю історію? В яку гру ти граєш?
— Ти все пригадаєш, — сказав Томаш. Він, мабуть, нарешті второпав, що я заледве стримуюся. — Обіцяю тобі. Справді. Та спершу ти закінчиш те діло, заради якого приїхав. Така буде наша з тобою угода. Присягаюся, що не порушу її!
— На дідька мені здались якісь угоди з тобою?!
— Бо тільки я можу допомогти тобі повернути двадцять років твого життя! Не доведеш свій розслід до кінця — і з тобою назавжди лишаться тільки жалюгідні обривки спогадів. А ти навіть не згадаєш її ім’я!
Наливши собі повний келих вина, я вихилив його одним духом. В Томашевих очах я бачив розуміння й навіть співчуття.
— Ти кохав її? — раптом запитав він.
Я не очікував такого запитання. Та гнів минувся, і я не бачив сенсу відмовчуватися.
— Понад усе життя, — відповів я. — Це єдине, що я про неї пам’ятаю.
Томаш узяв зі столу загаслий недопалок самокрутки і знову прикурив його від свічки.
Підійшов шинкар.
— Як вам засмакувало наше вино?
— Дуже добре.
— Це для вас, — тихо сказав господар, нахилившись, і непомітно тицьнув мені в руку якийсь папірець.
— Радий чути, — голосно додав він і повернувся за шинквас.
Я глянув на Томаша й побачив, що він свердлить мене поглядом.
— Від кого записка? — запитав він безцеремонно.
Я не відповів, а лише мовчки розгорнув папірця.
Нервовим, нерівним почерком там було написане таке:
«Пане Білий! Не можу підійти до вас, бо ви прийшли не сам, розмова ж ця не для чужих очей та вух. Приходьте сьогодні вночі, будь-коли, як тільки зможете вирватися, в дім біля церкви — той, на якому флюгер у вигляді риби. Собаку я прив’яжу, тож одразу заходьте. Якщо можете, візьміть усе необхідне, щоб більше не повертатися в маєток. Ідеться про ваше життя або смерть».
І ще — підпис.
«Ваш приязний друг Іван».
Томаш очікувально дивився на мене. Я всміхнувся на всі тридцять два й, поглянувши йому просто в очі, сказав:
— Чистий папірець, уявляєш?
Й одразу підніс записку до полум’я свічки. Томаш кивнув:
— Мені весь час передають пусті записки.
Він підняв свій келих і спорожнив його трьома великими ковтками.
— Та все ж таки, — сказав він, підводячись, — ти б попередив автора, що стара Марфа сьогодні вже намагалася тобі все розказати. І чим все скінчилося?
Він зайшовся дивним, трохи моторошним сміхом. Потім загасив цигарку об край столу біля мене і, не зронивши більше й слова, пішов.
Я пошукав очима Івана, але за його столиком уже сиділи якісь інші люди. Котелок дудлив черговий келих пива. Що ж… Може, щось з того і буде… Я хлюпнув собі ще трохи вина й цідив його, повільно ковзаючи поглядом від столу до столу. Підійшов шинкар. Прибрав недопалок і запитально поглянув на Томашів келих.
— А ваш друг…
— Уже пішов, — сказав я.
Шинкар кивнув і забрав келих. Він приходив ще раз чи двічі — пересвідчитися, чи все гаразд. Я кожного разу казав, що краще й бути не може, а потім перевіряв, як там мій Котелок. Нарешті я дочекався: впоравшись із пивом, Котелок підтюпцем поспішив до виходу. Я боявся, що до нього ще хтось пристане за компанію, та мені пощастило.