Я вдав, що цілковито занурився у свої думки й випари токайського, примружив очі та відхилився на спинку стільця, аж поки почув, як гупнули вхідні двері. Тут-таки підвівся й, залишивши на столі гроші, попрямував до виходу. Не дуже швидко, щоб не наздогнати Котелка передчасно, але й не аж так повільно, щоб утратити таку нагоду.
Ніч була напрочуд тиха. Коли я м’яко відчинив двері, Котелок уже завернув за ріг корчми. Беззвучно їх причинивши, пішов за моїм візницею.
Тугий струмінь зблискував у місячному світлі й щезав у темному проваллі. Котелок, натхненний дзюрчанням, насвистував собі під носа якусь недоладну мелодію. Я прийшов саме вчасно. Швидко скинувши чоботи, беззвучно підкрався до нього по настилу, став за спиною. Він почув мене в останню мить і хотів було обернутися, але я штовхнув його всім тілом, пробубнівши щось на кшталт: «Простіть великодушно…» — чого ще можна було чекати від якогось завсідника шинку, що трохи перебрав?
— Гоп! — чомусь вигукнув Котелок, марно намагаючись втримати рівновагу. — Гоп-гоп!
Здається, я ще встиг промимрити якісь вибачення, коли він красиво змахнув руками й полетів шкереберть.
Узувшись, я вибіг на вулицю й рушив у той бік, де чорніли на тлі зоряного неба церковні бані.
В опівнічній хутірській тиші, з якою відчайдушно боролися тільки цвіркуни, церква справляла похмуре, ба навіть лиховісне враження. Намагаючись лишатися в густій тіні дерев, що росли обабіч єдиної на хуторі вулички, я перетнув невеликий майдан. Дім із флюгером… Ось і він. На тлі зоряного неба добре було видно рибку, що розгублено крутилася туди-сюди під легкими подувами мінливого нічного вітерцю.
Вікна в домі тьмаво світилися. На подвір’ї, біля ґанку, був прив’язаний осідланий кінь. Підійшовши до хвіртки, я просунув руку між дошками і намацав засувку. Вона легко відімкнулась, і я зайшов на подвір’я. З-під сараю долинуло злостиве гарчання. У записці було обіцяно, що пес сидітиме на прив’язі, тож я не зважав на нього. Пес декілька разів хрипко гавкнув, вилізши зі свого сховку. Це був дуже старий кудлатий собака на тяжкому ланцюгу, прикріпленому до ошийника. Я боявся, що він усе одно почне кидатися на мене й перебудить усі околиці, та пес іще кілька разів спроквола гавкнув і влігся, не зводячи з мене очей, що сумовито блищали у темряві. Я зазирнув у вікно.
Велика кімната, добру чверть якої займала піч, була заставлена тонкими восковими свічками. Вони стояли повсюди, на всіх горизонтальних поверхнях — на столі, комоді, підвіконні, печі… По підлозі повзав на колінах Іван і ніби щось шукав. Я тихенько постукав у вікно.
— Можна?
Іван примружився, намагаючись розгледіти мене крізь шибку, потім махнув рукою:
— Заходьте!
Проминувши невелику веранду, я відчинив двері. Тієї ж миті протяг гучно стукнув віконницями котрогось вікна, погасивши геть усі свічки. Іван скрикнув. У кімнаті запала непроглядна темінь, яку злегка сріблив хіба що місяць на небі.
— Хто тут? — скрикнув Іван.
— Та це ж я, — якомога спокійніше відповів йому. — Тарас.
Почулося якесь шарудіння. Врешті-решт яскраво спалахнув сірник. Іван, високо піднявши його над головою, напружено вдивлявся мені в лице.
— Слава Богу! — сказав він. — Це й справді ви!
Я лише стенув плечима.
Іван заходився запалювати свічки. Їх було не менш як три десятки.
— Церковна свічка попереджає про наближення нечистої сили, — сказав він таким тоном, ніби йому було незручно про це повідомляти.
— Справді? — іронічно запитав я.
Він не відповів. Я оглянув кімнату. Посередині стояв стілець. На підлозі лежав пістоль. Ступив крок, і під моєю ногою різко пішла вниз кепсько закріплена дошка. Загрюкотів стілець, перекинутий іншим кінцем дошки. Іван знову скрикнув. Я ледве встигнув прибрати ногу, щоб не провалитися.
— Вибачайте, — сказав я.
— Пусте… Сідайте, будьте ласкаві…
Я витягнув з-під столу табурет і сів. Іван метушливо ходив по хаті й щось бурмотів.
— Ось вона! — радісно вигукнув Іван і враз зніяковів, повернувшись до мене з уламком крейди в руці. — Не зважайте, пане Білий. Я повинен дещо зробити… Я поясню… І якщо не зможете зрозуміти, просто прийміть, як є.
По цих словах він узяв крейду, став навкарачки й почав креслити лінію по темних дошках підлоги. Він робив це неймовірно старанно, стиснувши крейду так сильно, аж побіліли кісточки на пальцях, й безперервно сопів, наче розтривожений їжак.
— Це буде якийсь символ? — поцікавився я.