— Ви дозволите? — холодно питаю я.
Цієї миті ще ні він, ні я не розуміємо, що стоїмо на протилежних кінцях однієї дошки — тієї само дошки, що через неї я ледве не впав, коли тільки зайшов до кімнати.
— Вибачайте, — квапливо каже Іван, відступаючи на крок.
Зробивши це, він миттєво вивільнив дошку, яка вгиналася під моєю вагою, й вона розпрямилася, наче англійський лук, влучивши сердезі просто в пах. А найгірше було те, що цієї миті він усе ще чухав вухо дулом свого пістоля…
Від болю він стиснув пальці — й постріл розірвав нічну тишу, наче грім.
Куля знесла йому півголови.
Розділ 15
Я несамохіть зойкнув. Моя нога провалилася поміж дощок майже до стегна, а мертве Іванове тіло, осідлавши дошку, впало на неї, міцно затиснувши мені коліно іншим краєм.
Кров била в скроні, а звук пострілу досі лунав у моїй голові й повторювався з кожним ударом серця. Я ошелешено роззирався. Дим від пострілу ще не розвіявся.
Приблизно за чверть хвилини я все ж таки отямився й спробував вилізти, але з’ясувалося, що це непросто: важив Іван чимало й дошку затиснув міцно. Я потягнувся до тіла, щоб скинути його з дошки, та мені забракло якихось кількох сантиметрів. Тоді я почав розхитувати дошку, щоб струсити труп, але й це була марна затія.
І раптом заливчасто загавкав пес. Старий собацюра хрипів і заходився знавіснілим гарчанням — вочевидь, щось його налякало. Відповідь я дізнався вже за мить, почувши голоси.
Я був на межі розпачу, бо ж усвідомлював, що просто зараз мене застукають у такому безглуздому становищі поруч із трупом. Рішення зродилося в одну секунду: я повернувся спиною до Івана і замість того, щоб витягувати ногу, сів на дошку. Моєї ваги вистачило, щоб трохи послабити тиск і я міг звільнити коліно. Не знаю, як далеко були незнайомці від вікна…
Я кинувся до стіни, під саме підвіконня, й завмер. І вчасно, — бо під вікном саме зашелестів гравій. Потім запала тиша. Я знав, що хтось зазирає зараз у вікно. А за мить, потвердивши мій здогад, пролунав зойк і впівголоса хтось комусь сказав високим голосом:
— Мертвий!
Почувши, що від вікна відійшли, я прожогом кинувся в іншу кімнату.
Вхідні двері розчахнулися. На моє щастя, сильний протяг знову задув усі свічки, гупнувши віконницями просто за моєю спиною.
— Бісова душа! — знову пролунав високий голос.
— Тихо будь… Маєш сірники?
У цього другого був дуже знайомий густий баритон.
Поки вони знайшли сірники і присвітили, я зумів безшумно вилізти через вікно. Тимчасом непрохані гості запалили свічки. Я перебіг під вікно вітальні й зачаївся, прислухаючись.
— Святі небеса… — сказав високий голос. — Ти бачиш, де він лежить?
— Стули пельку й перевір ту кімнату, — гримнув баритон.
Кроки.
— Нікого!
Знову кроки й високий голос — зовсім близько.
— Спізнилися?!
Зашарудів одяг — хтось перевертав тіло.
— Якщо хтось узагалі тут був… — з сумнівом сказав баритон. — Одоробало, схоже, сам себе застрелив…
Зарипіли дошки.
— О Господи! — вигукнув високий голос. — Поглянь! У колі — прогалина!
— Що ти верзеш?
— Та поглянь лишень! Тут дошка вилетіла!
Тиша. Нічого не чути. Ні кроків, ні рипіння дверей.
Я не втримався й обережно зазирнув у вікно. Один із тих типів нахилився над трупом, виставивши перед мої очі своє озаддя. Зате іншого я чудово бачив і відразу впізнав — ба навіть отетерів од подиву.
Це був Роман Тесля, камердинер з маєтку, четвертий свідок у справі вбивства панночки.
— А якщо він був тут, а ми його не вгледіли? — стривожено запитав тонкоголосий. — Анна приб’є нас!
— Це якщо Іван йому щось розтеревенив, — відповів Тесля й зненацька, ніби відчувши мій погляд, обернувся й поглянув просто на мене.
Я пригнувся й тієї ж миті зірвався з місця, мов ужалений. Оббігши хату, перескочив через старого пса, який вискочив з-під сараю й відчайдушно завалував. Я сподівався, що Тесля не встиг мене розгледіти.
Мабуть, саме час було скочити на коня й скористатися Івановою порадою. Та я просто вибіг за хвіртку і щодуху помчав навмання.
Сам не пам’ятаю, як опинився біля шинку. Якщо вірити зорям, було близько опівночі, й корчма досі гуділа п’яними голосами.