— Ти знаєш походження імені Хома? — запитав я в шинкаря.
Той здивовано закліпав.
— І яке ж у нього походження?
— Від арамійського Теома. А тепер слухай: грецькою — Томас, французькою — Тома, російською — Фома, по-нашому — Хома.
— Цікаво, — обережно мовив шинкар.
— Ні! Цікаво — це польською! Польською це буде Томаш! Томаш і Хома — це одне і те ж ім’я!
Я розсміявся й поклав чоло на прохолодну поверхню шинквасу. Шинкар нічого не сказав, хоч і поглипував на мене з неприхованим подивом.
— А якщо латинськими буквами, то в них навіть ініціали однакові! — сказав я крізь сміх, вивівши пальцем на стільниці дві літери: ТВ.
Я підсунув шинкареві пустий кухоль — і він знову налив мені. Я випив не менш як половину. Хотілося напитись, остудити розпашілий мозок. Я не міг втямити, як Хома Брут може допомагати ловити й викривати самого себе, та ще й вільно розгулювати там, де всі вважають його за вбивцю. Якщо Томаш — це і є Брут, то кого тоді впіймав сотник? Кого Томаш підсунув йому замість себе? І як це могло статися?
Побачивши вільний столик, я сів за нього й махнув шинкареві, щоб він знову приніс мені пива. Треба просто розслабитися й напитись. Шинкар поставив на стіл повний кухоль, і я старанно взявся його спорожняти.
…У гудінні голосів залунали переливи — музика. Я озирнувся, намагаючись збагнути, звідки вона лунає. Та музикантів у корчмі не було. І раптом просто перед собою, де щойно стояв іще один стіл, я побачив трьох веселих скрипалів.
— Вона чекає на мене! — почув я голос Хоми Брута.
Він, виявляється, сидів за моїм столом — ліворуч. Тільки тепер лицем він був схожий на Томаша. Щоправда, з його очей кудись щез повсякчасний глум, — вони світилися юнацьким жаром. Іван — він чомусь теж опинився тут, — упіймав Хому за лікоть і всадовив на місце.
— І що буде? — запитав він.
— Коли? — не зрозумів Хома.
— Взагалі! Зустрічі, прогулянки, цілунки… А що потім? Ви поберетеся?
Я встав, покинувши їх удвох, тому що з-під дверей корчми пробивалось яскраве біле світло, а до ранку ще ж було далеко.
— Пий, — сказав за моєю спиною Іван Хомі. — Полегшає. Пий, і щоб вчинив, як належить…
Підійшовши до дверей, я раптом збагнув, що в шинку запала цвинтарна тиша, й озирнувся. Зала геть-чисто спорожніла. На столах стояли перекинуті стільці, крім єдиного, що на ньому, коли вірити пивному кухлеві поряд, щойно сидів я сам.
Це спостереження збентежило мене, але не надто, і я відчинив вхідні двері. За ними пашів день. Сонячне світло засліпило мене після присмерку корчми. Вийшов. Довкруги, скільки сягав зір, простиралися могили. Я піднявся на невеликий пагорб. Як і минулого разу, спершу там нічого не було, та потім за моєю спиною постав вхід у великий склеп, над яким (цього разу — латиною) було написано: Tomas Brutus.
Повільно прочинивши двері гробниці, я почав спускатися вниз камінними сходинками. Звідти віяло прохолодою та цвіллю. Намагався ступати тихо, та найменший скрегіт камінця під підошвою негайно посилювався камінним склепінням і лунав, наче гуркіт.
Знизу чути було дивні звуки: хтось шумно дихав і нібито… чавкав. Звуки дедалі голоснішали. Мене пробрав дрож, та замість того, щоб дати драла, я, мов зачарований, продовжував спускатися.
У кімнаті, в яку згори пробивалося сіре світло, укляк чоловік. Його прикуті до стін руки були заведені назад, а ланцюги — натягнуті. Він натомість, нахилившись до самої підлоги, пожирав щось закривавлене. Велетенські вії його заплющених очей стирчали з-попід рук і стелилися по підлозі обабіч ніг, наче вусики здоровецької комахи.
— Що ти робиш? — запитав я.
Він перестав їсти і повернув до мене своє лице.
— Хіба в тебе очі теж заплющені? — запитав він.
— Але ж це — твоє серце! — здивовано мовив я.
— О! Люди теж весь час їдять власні серця! Хіба ти не знаєш? Ви називаєте це совістю.
І він усміхнувся, вишкіривши свої закривавлені зуби.
— Хто ти? — запитав я.
— Підніми мені вії, — замість відповіді попрохала істота.
Я, про всяк випадок, трохи відступив.
— Підніми мені вії! — гаркнуло воно й відчайдушно кинулося до мене.
Я відскочив, встигнувши завважити, як один із ланцюгів, натягнувшись струною, луснув, а інший легко вирвав зі стіни кільце, до якого був прикутий, разом із великим каменем. Істота волокла за собою власні вії й бігла до мене рачки, роззявивши закривавлену пащеку.