Десь удалині хтось вистрілив у повітря, наближаючись дорогою до корчми.
Постріл на якусь мить спантеличив Теслю, і я зумів-таки шмагнути його по обличчю. Той похитнувся і завив, затулившись долонями. Та найважливіше, що він випустив шаблю, і я тут-таки відкинув її ногою якнайдалі. Тесля кинувся навтьоки і щез за рогом корчми.
Тільки тепер я обернувся до Котелка. Він лежав на спині, затиснувши шию свого супротивника ліктем, і душив його. Той, вигнувшись дугою, марно перебирав ногами, намагаючись виборсатися.
— Облиш його, — сказав я Котелку, злякавшись, що він задушить нападника на смерть. — Якщо вб’єш його, то нас іще й у вбивстві шинкаря обвинуватять.
Котелок одразу відпустив його. Тип із солом’яними вусами зірвався з місця й дав драла.
— Що робитимемо? — діловито поцікавився Котелок, моторно підвівшись.
Згорнувши батіг, я запхнув його за пазуху. Вигуки селян лунали вже зовсім близько, хтось із них погрозливо вимагав, щоб ми стояли на місці й не думали тікати, тож я вирішив, що не варто випробовувати свою щасливу зорю ще раз.
— Тікаймо звідси, — відповів я Котелку.
Ми заледве відбігли кроків на двадцять, аж пролунав іще один постріл. Куля просвистіла зовсім близько від моєї голови. Я озирнувся й устиг помітити, як носань із солом’яними вусами опускає пістолет, а потім швидко тікає за ріг корчми.
— Ти ба, то ви їм таки дуже потрібний, пане Білий! — біжучи, зауважив Котелок.
— Вусатого бачив раніше? — запитав я.
— Здається, місцевий єгер.
Через хвилину-другу ми спинилися, щоб віддихатися.
— Якби я так само затявся вбити вас, як вони, то пішов би зараз через яр, щоб улаштувати засідку попереду, через півверсти, — пояснив він захекано.
— Згоден…
— Маєте невідкладні справи в маєтку?
Я похитав головою.
— Тоді — за мною! — і Котелок, звернувши з дороги, попрямував до лісу.
…Ми здолали чималу відстань, перш ніж він втомлено опустився на землю.
— Перепочиньмо, — сказав засапаний Котелок. — Навряд вони шукатимуть нас із собаками. Принаймні з ними собак не було…
— Зате на хуторі їх достобіса, — зауважив я.
Він погодився:
— Ваша правда. Відпочиватимемо недовго.
Ще трохи ми посиділи мовчки. Я помітив, що небо вже ледь посіріло. Світало.
— Ти звідки там узявся? — поцікавивсь я.
— Вас шукав. Я ж за корчмою… Ну, де в них нужник… Там така історія…
— Знаю, — сказав я, розуміючи, що Котелкові не надто приємно це згадувати.
— Шинкар розпатякав?
— Це я тебе штовхнув.
Котелок здивовано витріщився на мене.
— Навіщо?
— А тобі сподобалося б вічно на поводу ходити?
Він кілька разів смішно кліпнув.
— На якому поводу?
— Слухай-но… — я напружився, щоб пригадати його ім’я. — Олесю… Сотник наказав тобі стерегти мене, щоб я не пхав носа, куди не просять. Так?
— Ні.
— Як так — ні?! То якого ж лисого він тебе зі мною спровадив?
— Охороняти, — стенув плечима Котелок.
— Добро, хай буде «охороняти». Але охороняти — нащо? Щоб я не втік, щоб не пасталакав, з ким не треба…
— Ні, — знову одрубав Котелок і кліпнув. — Вас охороняти. Щоб не вбили.
Я поглянув на нього.
— А щоб не ліз, куди не просять?
— Та ні ж бо! — Котелок починав сердитися. — Сотник наказав, щоб жодна волосина, той-во… І робити все, що ви скажете. Все.
Ми помовчали.
— Отже, це не сотник наказав мене вбити?
— Та ні ж бо! — переконано вигукнув Котелок.
— Але ж ти знав, що буде замах?
Він похитав головою.
— А ти хоча б здогадуєшся, якого чорта лисого їм запиндюрилося мене вбити?
— То вже вам видніше, — розгублено відповів Котелок.
— Та мені ж звідки знати! Я тільки почав розплутувати всі ці ваші інтриги…
— А я й не починав! Сотник мені тільки хутір показав, щоб я орієнтувався трохи — от і все. Та й то я поки що, крім шинку, мало що запам’ятав… Хіба що пагорб, де дівчину вбили…
— Соломію, — підказав я.
— Ну, так, — кивнув він.
Ми підвелися й мовчки попленталися далі.