Дуже скоро густий підлісок закінчився, й ми опинились у сосновому бору. Сіре небо вже достатньо освітлювало дорогу, щоб ми могли йти, не дивлячись щосекунди собі під ноги. Я порівнявся з Котелком.
— І давно ти на сотника працюєш?
— Два місяці, — відповів він. — З половиною.
— І де ти був увесь цей час?
— Та з ним і був! Він у роз’їздах весь час. Шукає Хому цього. Брута.
— Ти щось плутаєш, голубе, — я навіть зупинився. — Панночку вбили у квітні! Два дні тому сороковини були. Тому раніше ви ніяк не могли Хому Брута шукати.
— Та не плутаю я нічого! Пан сотник мене на ярмарку зустрів. На Колодія. Там навкулачки на гроші билися. Я теж бився. І програв добряче… — він наморщився й несамохіть торкнувся щелепи. — А він мені роботу запропонував. Ніколи цього не забуду. Бо з тими, хто програє, зазвичай ніхто не панькається…
Котелок знову випередив мене, тож довелось його наздоганяти.
— А чому ти вирішив, що він уже тоді когось шукав?
— Бо це й була моя робота — помогти йому впіймати такого собі Хому Брута.
— Он як… А навіщо сотник шукав Брута? Це він тобі сказав?
— Ні. Він нам ніяких подробиць не розказував.
Я не міг второпати, як сприймати слова Олеся.
— І як ви його шукали?
— Сотник листи отримував. Майже щотижня. В цих листах йому хтось підказував, де шукати.
— Отже, коли панну Соломію вбили, ви вже добрий місяць як винюхували Хомин слід?!
— То вже ви самі рішайте, а я про це вбивство тільки тут уперше почув. Та й то — в загальних словах.
— Чекай-но, — я взяв Котелка за плече. — Чекай… Бо мені вже в голові від цього всього макітриться. А сотник? Коли його дочку вбили — де він був?
— Кого убили? — запитав Котелок, пришелепкувато витріщившись на мене.
— Тебе пострілом оглушило?! Дочку його!
— У нього є дочка?
— Була… Ну ж бо, братику, що з тобою?! Де був сотник, коли вбили його дочку, панну Соломію?
— То о-он воно як! — Котелок дивився на мене зі щирим подивом. — Так вона — його дочка?!
— Ти, голубе, певно, з неба впав?!
— І коли її вбили?
— Та сорок днів тому й убили! Під тою старою вербою, куди ти нас возив! Той-таки Хома, якого сотник шукав!
— Та немає в нього ніякої дочки! — він спробував перекричати мене й тому трохи знітився. — Вибачайте, пане Білий… Немає в нього ніякої дочки! Принаймні я про неї ніколи не чув. І сорок днів тому ніхто в сотниковому маєтку не вмирав. Хіба що йому до цього було аж так байдуже, що він і вухом не повів.
— І жодних листів, які б його засмутили, не отримував?
— Йому взагалі ніхто не писав, окрім цього болгарина.
— Болгара, — виправив я. — Це прізвище його. Томаш Болгар.
— Так, — погодився Котелок, — Болгара. Одержували нового листа — й притьма на нове місце. Тільки ніякого Хоми там не було. Ми все людей про нього розпитували. А сотник на пошту ходив, як на службу. Аж доки новий лист приходив. І так — чотири рази! А потім уже ми в Київ приїхали, щоб вас знайти. Сотник сказав, треба вивідати, що ви за один. Який такий сищик. Якщо путній, сказав сотник, то поможе нам у розслідуванні. То ми майже місяць за вами спостерігали. А далі — ви знаєте.
— Я не розумію… Забудьмо на мить, що ви шукали вбивцю його дочки за добрий місяць до самого вбивства… Чому він не розказував, що саме накоїв цей Брут?
Котелок помовчав, а потім сказав те, що завдавало йому найбільше прикрості:
— Сотник вважає мене тупаком.
— Не певен, що так… Радше занадто чесним… Це його власні слова. І це вже набагато цікавіше!
— Що саме?
— Що в усій цій історії чесним людям чомусь не довіряють.
І я пішов уперед — хотів поміркувати про це в тиші.
Ліс раптово скінчився. Ми проминули невеликі чагарі й опинилися біля старого кладовища.
— Це ми, здається, гак дали, — невпевнено мовив Котелок.
— Не біда. Від цвинтаря має бути дорога, — і я пішов далі.
Почувши, що Котелок спинився, обернувся до нього.
— О такій порі тут нікого не буде, — підбадьорив я його.
— Це якщо треті півні вже проспівали, — сказав він і почав вертіти головою на всі боки, видивляючись сонце. — Ще не зійшло, здається…
— Та облиш! Не мертвих слід боятися…
Я рушив чистою й доволі широкою доріжкою повз старі могили, на яких стояли зчорнілі дерев’яні хрести і де‑не-де — кам’яні надгробки. Аж тут побачив гробницю.
Річ не в тому, що це був єдиний склеп на все кладовище і що справляв він поважне враження, навіть як на мірки київської знаті. Просто це був склеп із мого сну. Не схожий, не точно такий, — це був саме він. До щонайменших деталей. Ще до того, як помітив вхід, я вже знав, що доріжка перед склепом посипана гравієм. Як у моєму сні…