Так і є. Я став, роззявивши рота. Над входом було викарбувано: «Сім’я Засухи», — і це була єдина відмінність від того, що я бачив уві сні.
— Що там? — налякано запитав Котелок.
Від несподіванки я здригнувся.
Побачивши комічне перелякане лице свого супутника, змусив себе відкинути марновірний острах.
— Родова крипта нашого сотника, — відповів я так безтурботно, як тільки міг. — До речі, там має спочивати його дочка Соломія. Тож це слушна нагода з’ясувати, чи існувала вона насправді. Достатньо прочитати надгробні написи.
Ми були за двадцять кроків від входу, і я бадьоро рушив доріжкою між могилами. Хоча, мушу зізнатися, почувався не так бадьоро, як хотів показати. Котелок наздогнав мене й поклав могутню руку мені на плече.
— Не треба туди заходити, — мовив благально.
— Та прокукурікав уже твій третій півень! Просто тут не чути.
Я хотів іти далі, та його пальці міцно стиснули моє плече.
— Погляньте! — він показав на двері.
Я придивився, та не помітив нічого, що могло б мене насторожити.
— Що? — спитав трохи роздратовано.
— Замок, — сказав він.
І справді, на тяжких різьблених дверях склепу висів ланцюг, на якому теліпався доволі великий навісний замок.
— І що? — запитав я.
— Навіщо замикати гробницю? — тихо мовив Котелок.
— Ну… Не знаю… Може, там коштовності якісь…
— Ви справді думаєте, що хтось наважиться їх викрасти? На хуторі? У сотника?! Просто з родинної крипти?!
— Та годі тобі, — сказав я і посунув вперед.
Котелок навіть не ворухнувся. Я озирнувсь. Він дивився на мене очима побитого пса.
— Ходімо! — покликав я.
Здоровань нерухомо застиг на місці.
— Та чого ти боїшся? Ти ж не думаєш, що замок повісили, аби лиш…
— Отож… — Котелок нажахано перехрестився й ликнув слину. — Ходімо звідси! Щось я маю недобре передчуття…
— Краще пошукай по кишенях шпильку, голку, дротину, що-небудь, — сказав я. — Якщо боїшся, я зайду туди сам. Ми ж хочемо знати, чи є там домовина його дочки?
— Послухайте мене, пане Білий… — благав Котелок. — Я ніколи не бачив, щоб склепи замикали на замок. А в такій глушині — то й поготів! Хочте вірте, хочте не вірте, а на це може бути одне пояснення: ці двері замкнули не від тих, хто захоче ввійти, а від того… Хто може спробувати вийти… Вийти зі склепу…
Я просто відмахнувся й рушив далі. Підійшовши ближче, я краще роздивився замок, що так налякав Олеся.
— Крипта незамкнена, — гукнув я Котелку. — Дарма ти боявся.
Важкий ланцюг із великим замком висів тільки на одному металевому кільці, а сам замок був відкритий.
Котелок усе ж таки наздогнав мене, хоч і плівся позаду. Ми підійшли. Ніяких табличок, крім напису «Сім’я Засухи», зовні не було.
— Тут зачекаєш? — запитав я.
Котелок вагався. Видно було, що він страшенно боїться, хоча дуже йому не хочеться чимсь виказати своє боягузтво. Врешті, він похитав головою і твердо рушив до входу.
Я поклав руку на кільце в дверях. Котелок шумно ликнув, потім зиркнув на мене і знітився, помітивши усмішку.
— Не дрижи, — і я потягнув двері.
Обидві стулки раптово розчахнулись, мало не вдаривши мене по голові, наче щось штовхнуло їх зсередини! Котелок відскочив на кілька кроків. У дверях бовваніла величезна постать, вона виступила з напівмороку, наче древній привид. Мені здалося, що ця істота — більш як два метри заввишки, — і вона була така кремезна та широка в плечах, що геть затулила собою вхід. Котелок чи то хлипнув, чи то придушено скрикнув. Я мимоволі набрав повні груди повітря, ніби перед стрибком у воду, й затримав дихання, витріщившись на примару.
Зблиснуло на сонці тяжке дуло пістоля, що поглипував своїм темним жерлом просто мені межи очі.
Правду кажучи, я навіть зрадів, побачивши зброю. Адже за мить до того я й справді мало не повірив, що переді мною постало щось надприродне.
— Що вам тут треба?!
Чоловік ступив уперед і, нарешті, вийшов на світло.
Це був Кисла Пика, який з переляку видався мені велетом, та й стояв він на кілька сходинок вище за мене. На його мордяці проступили подив і гнів. Услід за ним показався й візниця Семен, який стискав у руках штуцер. Семен хутко націлив рушницю на Котелка і, не обертаючись, ногою причинив за собою двері.
— Руки підніміть, — хрипко наказав кучер.
Ми мовчки виконали наказ. Я не міг вирішити, чи варто взагалі відповідати на запитання Кислої Пики, — врешті мене випередив Котелок: