— Стій! — пролунав крик.
Семен у відповідь тільки тряскав батогом і прикрикував на кобилу. І раптом — постріл! Куля пробила стінку тарантаса й просвистіла між нами з Котелком.
— На підлогу… — тихо сказав він, схопивши мене за плече.
— Н-но! — верещав Семен. — Припускай, рідненька!
Екіпаж мчав лісовою дорогою, як ураган. Дерева божевільно миготіли за вікном. Знову постріл! Ще один!
— Семене! — вигукнув Кисла Пика.
Кобила жалісно заіржала.
— Віжки! Кидай віжки! — знову заверещав Кисла Пика, а потім усе закрутилося. Підлога стала дибки, ми з Котелком, боляче стукнувшись лобами, впали спершу на двері тарантаса, а потім на стелю. На якусь мить я наче завис у повітрі… І щосили гепнувся спиною й головою об щось — чого я вже ніяк не міг завважити.
«Тільки б шию не зламати», — це було останнє, про що я подумав, перш ніж настала темрява.
Розділ 17
…Це неначе сон: вона дивиться мені в очі, обвиває мою шию руками, а за її спиною — безкінечне біле світло… Я знімаю зі своєї шиї хрестика з золотим силуетом Христа і згорьованими лицями янголів, що дивляться вниз, й надіваю на неї. А вона сміється, закидає голову. Але щось не те з її обличчям… Її губи — вони білі, ані кровинки… Безмежне світло за її спиною раптом перетворюється на темну втоптану землю, й вона падає на цю земляну стіну, глухо вдаряється об неї потилицею. Ще мить тому я обнімав її, а тепер здивовано дивлюся на свої руки і бачу на них густу темну кров. Витираю їх просто об землю. Тільки це вже не земля. Це дерев’яна підлога, і вона теж заляпана кров’ю. Моєю кров’ю, бо обличчя моє розбите, і я мало що можу побачити, бо очі геть запливли… Переді мною — розгорнута Біблія. Вона теж лежить на підлозі, і на її білі сторінки падають червоні краплі. І ось чергова краплина застигає в повітрі й розпливається вигадливим червонястим візерунком у воді довкола. Немає ніякої підлоги, і Біблія з заляпаними кров’ю сторінками повільно опускається в темінь глибокої ріки. А я рвусь до поверхні крізь завислу над головою криваву хмару, і перші сонячні промені ледве прозирають крізь багряну пелену, аж поки моя голова не пробиває тверде річкове плесо…
Я судомно вдихаю, рвучко сідаю на ліжку.
Напівморок. Світанок. Не знаю, де я. Це якась хата. Радше навіть халупа. Рибальська, судячи з розвішаних для виправи неретів. Голова тяжка, ніби після бурхливої ночі, напоєної досхочу вином… А втім, вино ж таки й справді було. Вино, а потім ще пиво… Потім…
Перед моїми очима знову закрутилися нутрощі екіпажа, і ми з Котелком під час падіння: наче монетки, що безладно калатаються в кварті жебрака… Накотилась нудота.
Я ледве втамував спазм у горлі й не виблював. І річ не в пійлі, певно, що ні. Схоже, я таки міцно навернувся головою.
Навкруги було тихо. Полежавши трохи, спробував підвестися.
У моїх ногах, у темному кутку біля ліжка, щось виднілось. Якась тінь. На мить здалося, що це людина на ослоні. Я придивився. І справді, до біса нагадує людський силует, тільки геть нерухомий. Що це? Камзол на вішаку? Чи це Котелок там сидить?
— Олесю, — покликав я. — Це ти?
— Отямився нарешті! — вигукнув жіночий голос. — Я задрімала!
Настя кинулася до мене й турботливо поклала руку на лоба.
— Як ти? Боже мій… Лежи-лежи… Водички хочеш?
Пити й справді хотілося, тож я кивнув.
Спробував сісти, та голова страшенно паморочилася, і я знову ліг. Настя повернулася з чашкою. Вона підтримувала мене за потилицю й поїла, наче дитину.
— Де ми? — запитав я.
— У безпеці. Не треба говорити. Краще поспи…
— Я пам’ятаю, як тарантас перекинувся…
— В урвище, — кивнула вона. — Я випадково вас помітила…
— Де Олесь?
— Рибу ловить. Йому краще, ніж тобі.
Настя взяла черпак з водою й дістала рушник. Викрутивши, хотіла покласти його мені на голову.
— Не треба, — сказав я і взяв її за руку.
— Тобі допомагало… Коли марив, — вона не висмикнула руки, а натомість взяла мою долоню й ніжно провела по ній пальцями.
— Я марив? Давно тут?
— Дві доби, — сказала вона.
— І про що я марив?
— Кликав когось… Плакав…
— Кого? Називав ім’я?
Я знову спробував підвестися, та вона не дозволила.
— Я не змогла розібрати, — сказала Настя.
Ми вмовкли. Потім вона запитала, поглянувши на мене впритул своїми очиськами:
— Це — жінка?
Образ у білому сяйві знову постав перед очима.