— Я не пам’ятаю її імені, — сказав я. — Але ви з нею схожі.
— Схожі? — перепитала Настя з образою в голосі, та я не надав цьому значення.
— Дуже…
— Вона чекає на тебе в Києві?
Настя хотіла, щоб запитання прозвучало байдуже, та їй не вдалося приховати почуття: в цьому запитанні крилися виклик, образа і навіть щось штибу: «Якого ж тоді дідька ти тут розлігся».
— Ні, — відповів я. — Це було дуже давно. Двадцять років тому. Я ж казав, що навіть не пам’ятаю її імені.
— Ти любив її? — запитала Настя стишено.
— Так.
Вона легенько стиснула мою руку, а потім запитала:
— Чому ти казав: «Пробач»?
— Я так казав?
Вона не відповіла. Не знав, що й сказати, бо мало що міг пригадати. Лише почуття, незрозумілі для мене самого…
— Знаєш, Настю… Я заподіяв тій дівчині страшного лиха.
— Ні! — гарячково вигукнула вона. — Ти не міг!
І Настя обняла мене — ніжно й водночас міцно.
— Я боялася, що ти помреш, — прошепотіла вона. — Спершу подумала, що вже вмер. Аж ні — живий: я вухо до губ твоїх притулила, а ти дихаєш… Я кричала, щоб ти отямився… І навіть по щоках била. І плакала дуже. А потім Олесь застогнав, він теж живий був. Спершу збиралася сама тебе тягти… Потім по батька побігла. Ми вдвох і перенесли вас сюди… Олесь через дві години вже трохи оклигав.
— А Марко і Семен?
— Семен вище на схилі був. Батько сказав, що куля… А Марко — він на дереві… Аж груди йому прохромило…
Вона раптом випросталася й провела по щоках, намагаючись приховати сльози. Забрала черпак з водою й заходилася квапливо викручувати рушник, повісивши його потім сушитися.
— Настю, — покликав я.
— Що? — вона сором’язливо ховала лице.
— Ти дуже хороша, — сказав я.
— І ти, — вона мовила це зовсім тихо.
— Де ми? — знову запитав я.
— У хатині біля річки. Мій батько спиняється тут, коли рибалить. Тобто коли раніше на рибу ходив — тепер уже старий став.
— А я?
— А що ти?
— Старий?
Настя всміхнулася.
— Дурний.
Вона переставляла якесь кухонне начиння на полиці.
— А тобі скільки років? — запитав я.
— Двадцять один.
— Отже, тоді тобі був лише рочок…
Настя раптом впустила глиняну чашку, і та розбилася. Потім мовчки вийшла. Повернулася. Видно було, що вона спохмурніла, засмучена. Без жодної потреби взялася прибирати в цій пустій хатині, переставляти якісь поодинокі речі, хоча всі вони ніби й так були на своїх місцях.
— Настю… Що з тобою? Ти образилася?
Вона витирала ганчіркою стіл, збитий з нетесаних дощок. Потім із досадою кинула ганчірку на стільницю.
— Я ж казала, що тобі треба їхати звідси! Чому ти не послухався мене?!
Вона ось-ось могла розплакатися.
— Та я ж майже впіймав цього негідника!
— Кого? — здивувалася Настя.
— Хому! Хому Брута! Я ще не все розумію… Але правда в тому, що він — негідник. Навіть якщо Соломію вбив не він… Цього я не зовсім певен… Проте й інших злочинів він накоїв достатньо…
— Інших злочинів?
— Це довга історія… Скажи, чому сотник оберігає Хому?
— Як то — оберігає? — моє запитання її спантеличило.
— Та отак! Інакше як пояснити, що він, не ховаючись, прийшов на поминки Соломії…
— Що ти таке кажеш!
— Що?
— Хоми Брута не було… — Настя затнулась, і я безпомильно розпізнав брехню, яку вона прикусила на язиці.
— Хоми Брута не було на поминках? Ну ж бо, Настю, скажи це. І перехрестись — мені вистачить.
Вона поглянула на мене з німим благанням.
— Ти не розумієш…
— Він був там, — сказав я їй. — І ти його бачила так само, як і мене. Авжеж?
— Так… — відповіла вона ледь чутно.
Я кивнув, не збираючись більше їй допікати.
— Ну, ось, — сказав я. — Картина майже склалася докупи. Розгадка десь поруч. Та вона може й зачекати: варто лишень упіймати цього Хому та притягти до сотника. До якого в мене теж чимало запитань. Але з Брутом у нас тепер свої порахунки…
— Ти ненавидиш його? — запитала вона з дивним переляком у голосі.
— Брута? О, так! Після всього, що я про нього взнав… І ще більше — через те, чого ще не розумію.
Я помітив, що мої слова дуже засмутили Настю.
— Що? А тебе його доля чому тривожить? Він тобі родич?
Вона похитала головою.
— Твій коханий?
Настя знічено всміхнулась, та все одно похитала головою у відповідь.
— А що тоді?
— Я не вірю, що він убив, — сказала вона.
Не вірить… Цікаво, що вона скаже, коли взнає про мої сумніви щодо самого факту існування Соломії… Чи з неї поки що досить?