— Слухай-но, — раптом згадав я. — У твоїх батьків були ще діти?
— Ні. Я — єдина пізня дитина.
— А дитя, яке… Народилося мертве… Ти знаєш щось про це?
Вона здивовано обернулася:
— Так… Давно… Задовго до мого народження. А як ти взнав?
— Вона жива! Я й гадки не маю, як це сталося, бо стара Марфа не встигла розповісти мені все… Але та дитина жива! Стара зізналася, що вкрала її й комусь продала.
— Марфа? Марфа призналася, що вкрала й продала дитину? — перепитала Настя, хапливо сівши біля мене на ліжко. — Вона сказала, кому?
— Ні… Нічого більше… Але…
— Що? Що ти ще знаєш?
Вона дивилась на мене розширеними очиськами так, наче вмирала від спраги, а в моїх руках була чаша з водою.
— Це тільки здогад… Просто я не розумію, навіщо Марфа почала все це розповідати саме мені… А якщо врахувати, що я й сам не знаю, де і як з’явився на світ білий… Якоїсь миті я навіть подумав…
Я замовк, бо не був певен, чи варто казати їй це, а тим більше — як саме це сказати.
— Це дурня, мабуть, але я подумав, що Марфа розповідає мені історію мого власного народження…
— Ні, — вона всміхнулася. — То була дівчинка. Сестра. Я знала про цю історію з дитинства й часто сумувала, що сестричці не судилося прийти на цей світ… А тепер, виявляється, вона жива…
— Який же я дурень! — почувався вкрай безпорадно від свого здогаду. — Та звісно ж… До чого тут я… Просто чомусь приверзлося…
— Я б не хотіла, щоб ти був моїм братом, — швидко сказала вона.
— Ти б не хотіла мати такого брата, як я?
— Тільки не брата!
Перш ніж я второпав сенс її слів, вона ніжно й жадібно поцілувала мене, — і цілунок цей був глибокий та вишуканий, запаморочливо довгий і водночас неймовірно короткий…
Коли Настя відхилилась, я не розумів, скільки проминуло хвилин чи, може, секунд…
Я почувався, ніби потрапив у центр дзиґи: так усе закрутилося в голові…
Почасти це, звісно, можна було би пояснити струсом мозку… Але тільки почасти.
— Настю…
Вона вийшла, не подарувавши мені змоги поглянути їй в очі, й цього разу довго не поверталась. Я чекав на неї, аж поки дрімота зморила мене.
…Безкінечно довга біла лінія — вона накреслена крейдою на підлозі, і я наче лечу над нею, намагаючись знайти кінець… Та лінія безперервна… Це — коло…
— Не можеш переступити лінію, так? — чую голос і тут-таки бачу Івана.
Він сидить у кутку кімнати, на стільці, з пістолем на колінах, а його голова — прострелена і зяє здоровенною дірою там, де над лівим вухом вийшла куля.
— Ти не можеш увійти в коло, — каже він.
— Можу, — відповідаю я й обертаюся обличчям до центру кола.
Посеред нього на ліжку лежить стара Марфа.
— Води… — просить вона хрипко, звівши на мене погляд затуманених очей.
Тільки тепер я бачу себе збоку. Склянка вже у мене в руці. Я швидко несу її Марфі, та раптом наче вдаряюсь зі всього маху в невидиму стіну. Вода розхлюпується. Стара скрикує, як обпечена.
Вона зирить на носаки моїх черевиків, що так і не переступили накресленого на підлозі кола, зупинившись за якийсь сантиметр од нього.
— О Господи! — вигукую я, і в моєму голосі звучить фальшивий переляк. — Зараз витру!
Я ставлю склянку на підлогу, беру з секретера серветку й стаю навкарачки. Не зводячи з Марфи насмішкуватого погляду, витираю разом із розлитою водою частину накресленого крейдою кола. Бабця завважує це й харчить у нападі тваринного жаху.
— Що з вами? — питаю без тіні тривоги в голосі.
— Діло в тому, що тепер у її колі є прогалина, — зі знанням справи озивається зі свого стільця Іван, задумливо встромивши руку в дірку на скроні. — Усе діло в прогалинах.
Я дивлюся на нього й киваю з невловимим усміхом на вустах. Він киває у відповідь і, витягнувши з голови перемащену кров’ю руку, підбадьорливо показує мені великий палець.
Тоді я заходжу в коло через протертий щойно розрив і наближаюся до побілілої від жаху старої на ліжку. Я нахиляюся до самого її вуха.
— Це я, — шепочу пупорізці, і слова ці звучать так лиховісно, ніби в них є щось приховане, зрозуміле тільки Марфі…
А наступної миті вікно Марфиної кімнати розбивається від удару й сухеньке тіло старої вилітає крізь нього разом з уламками віконниць і тисячами скляних леліток.
Скрикую. Сон як рукою зняло.
— Тихо-тихо… — до мого чола торкається прохолодна Настина долоня. — Ти весь гориш…