Дзюрчить вода, й за мить дівчина прикладає вологу тканину до мого лоба.
— Ти мариш… — каже Настя.
— Сон… — спробував пояснити я, та вона дбайливо накрила мої губи своєю долонькою.
— Не кажи нічого, — мовить вона ніжно. — Я дала тобі настій з хмелю й материнки. Скоро тобі покращає…
Заплющивши очі, спробував розслабитися. Моя рука обмацувала гарячу постіль, намагаючись відшукати хоч якусь прохолоду… І намацала діру. Діру в сіннику. Та це не просто діра. Щось із нею не так… І тут до мене доходить: це ж нора! Щуряча нора, я чомусь певен цього!
Намагаюся сказати Насті про це важливе відкриття, та в мої пальці впиваються гострі, як леза, щурячі зубки. Відсмикую руку, шумно вдихнувши, й дивлюся на Настю. Вона нічого не помітила й щось розповідає мені з турботливою усмішкою на лиці, її губи беззвучно ворушаться. Намагаюся покласти руку на ліжко, та тільки-но мої пальці торкаються постелі — вони тут таки натикаються на нори і щурячі писки, що вистромлюються звідти!
Тоді силкуюся закричати Насті, щоб перестала теревенити й допомогла мені!
Та щойно відкриваю рота, з нього вилазить здоровенний товстий пацюк, перекривши мені горлянку своїм лискучим тілом…
…Я жалісно простогнав і прокинувся.
Насті поруч не було. Рушничок на моєму чолі — сухий і гарячий.
Я похапцем обмацав рота, руки, подушку… Жодних щурів… Авжеж, ніяких щурів…
У кутку ліжка, у мене в ногах, знову забовванів темний силует.
— Настю, — гукнув я. — Ти спиш?
— Вона кудись вийшла, — відповів мені знайомий голос, і я здригнувся.
— Каторжанська душа! Томаш!
Спалахнув сірник, освітивши його лице лиховісним оранжевим світлом. Він стискав у зубах самокрутку і посміхався.
— Що ти тут забув?! — запитав я.
— Мені сказали, що ти шукав мене. В суботу вночі.
— Хто міг тобі це сказати? — здивувався я. — Я запитував про тебе лише в шинкаря… А він — мертвий…
Спогад сплив перед моїм внутрішнім зором і був іще реальніший, ніж метушливі щурі на постелі: шинкар стоїть, витріщивши очі, й тримається обома руками за горло. Він ніби тут, у хатині, і з-під його пальців пробивається тугий струмінь крові. Вона б’є просто в мій бік, гарячі бризки падають мені на лице, сорочку, постіль, — усе заливає ясний багрянець.
Я скрикую й судомно витираюся, та ні крові, ні шинкаря в хатині, звісно, немає.
— О, братику, — похитав головою Томаш. — Добряче тобі перепало.
Затягнувся, й кінчик цигарки підсвітив його обличчя, перетворивши на жахливу машкару.
Я знову влягаюся, тривожно оглядаю свою сорочку та постіль… Томаш допитливо позирає на мене.
— То що ти хотів од мене? — буденно запитав він.
— Я знаю, хто ти.
— Он воно як? — у напівмороку кімнати зблиснула його білозуба усмішка. — І хто ж?
— Ти — Хома Брут!
Томаш і далі незворушний, ніби чекав од мене саме цих слів. Але нічого не каже, щоб я міг провадити далі, — та я замовк. І тоді заговорив він:
— Що слід зробити з вбивцею панночки?
— Так чи ні? — вигукнув я. — Ти — Хома Брут?!
— Спробуй почути моє запитання, — наполяга він. — Ось ти знайшов убивцю, і його життя в твоїх руках. Що ти з ним зробиш?
— Віддам на суд, — тільки й відповів.
— А якби ти був суддя. На що заслуговує вбивця панночки?
— Отже, вбив усе ж таки не ти… — зронив я. — Так? Якщо не ти, тоді зрозуміла твоя зацікавленість цим ділом. Не збагну лише, чому тобі дозволяють розгулювати так просто хутором, якщо тут усі вірять у твою вину…
— Ну, вірять, скажімо, не всі. Сотник у глибині душі не вважає Хому Брута вбивцею. Ти знав це? А ось його жінка — от вона б задушила Хому власними руками…
— Господи… Тепер ясно… — я сів на ліжку, хоча голова знову запаморочилася. — Між вами угода, так? Сотник гарантує тобі безпеку і свободу до кінця розслідування, а ти не маєш права назвати мені свого справжнього імені. То ось чому сотник сказав, що не бачив на поминках Томаша Болгара! Він бачив тебе — Хому Брута! А про те, що це ти сам писав йому, а ніякий не Томаш, він і не здогадується!
Я дивився вже не на нього, а кудись углиб своїх міркувань, обхопивши голову, наче руки могли приборкати завихрені думки.
— Інше незрозуміло, — вів я далі. — Навіщо було тобі писати ті листи? І там, біля верби, ти ж майже переконав мене, що вбивця — саме Хома… Стій! Стій-стій-стій… Але ж і не було ніякого вбивства сорок днів тому! Олесь узагалі не певен, що сотник мав дочку!
Я поглянув на нього. Томаш широко посміхався.
— Що?