— Дуже непогано! — сказав він і, затиснувши цигарку в зубах, поплескав у долоні. — Дуже непогано, пане Білий. Та є одна дрібниця, якої ти не врахував. А вона, до речі, руйнує твої теоретизування, розбиває їх на друзки.
— Яка ще дрібниця?
— Скоро взнаєш, — пообіцяв він, підвівшись. — Мені пора.
— Я нікуди тебе не відпущу! — спробував підвестися, але підлога зрадливо хитнулася під моїми ногами, змусивши повалитися на спинку ліжка.
— Ти занадто слабкий… Набирайся сили, а тоді приходь по відповіді.
— Куди приходити? — запитав я, коли Томаш уже стояв біля дверей.
— На той бік хутора, де верба. Третя хата.
Він відчинив двері й вийшов. А за мить знову зазирнув і запитав:
— То якої ж кари заслуговує панноччин убивця? Ти так і не сказав.
— Я не суддя. Та вбивці заслуговують смерті. Завжди так було.
— Саме так! — він підняв угору палець і за мить зачинив за собою двері.
— Чекай! — крикнув я.
І хоча хитало мене немилосердно, поваландався до дверей. Підлога гойдалася піді мною на кожнім кроці, ніби ця рибальська хатина перетворилася на шхуну посеред лютого шторму.
Коли нарешті дійшов до дверей, то з подивом усвідомив, що не можу знайти ручку. Ручки на дверях не було! Взагалі! Я спробував зосередитися… Вона має тут бути. Адже він щойно вийшов!
Але не було ні ручки, ні самих дверей, — тільки дощана стіна… І тоді я відчайдушно загрюкав по ній.
— Томаше! Вернись!
Розділ 18
Я гупав і кричав, вигукував його ім’я, аж поки двері відчинилися, штовхнувши мене. Зрозумів, що шукав ручку на дверях зовсім не там… Я зашпортався й неодмінно упав би навзнак, та мене підхопили чиїсь дужі руки.
— Отакої… Куди це ви зібралися?
Це був Котелок.
— Олесю… — видихнув я. — Хома Брут щойно був тут!
— Хто? — здивувався він, обережно посадивши мене на підлогу, бо стояти я не міг.
— Він марить, — сказала Настя, яка щойно показалась у дверях. — Я запарю ще зілля…
— Не марю! — вигукнув я. Котелок допоміг дістатися ліжка, і я не опирався. — Чи все ж таки марю…
Згадав щурів і шинкаря, який забризкав тут усе своєю кров’ю…
— Батько казав, що так може бути… — сказала Настя, намагаючись розпалити вогонь у невеликому коминку. — Треба багато спати.
— Ти сам як? — запитав я Котелка.
— Та краще за вас… Зараз осьо риби насмажу… Поки ви не оклигаєте, будемо тут, а потім уже подумаємо, що робити.
Він підійшов до Насті, щоб допомогти розпалити вогонь. За хвилину я почув, як затріскотів хмиз.
— Послухайте, — раптом сказав я. — Якщо це було марення, то дуже реальне… Він сидів он на тому ослоні й курив самокрутку. І якщо мені це все наснилося, то, звісно, недопалка ви там не знайдете… Та все ж таки… Щоб мені було спокійніше…
Олесь усе зрозумів і мовчки пішов до ослона. Став навколішки, зазирнув під нього і під ліжко, уважно обдивився підлогу.
— Ніхто не може знати, що ми тут, — сказала Настя. — Отже, ніхто не міг сюди прийти.
— Твій батько знає…
— Він би нікому не сказав, — заперечила вона. — А марення бувають і такі, наче насправді…
— Не аж такі, — сказав Котелок Насті. Він підвівся з підлоги, стикаючи в пальцях недопалок цигарки. — Сюди справді хтось приходив.
Настя здивовано поглянула на мене.
— Тоді це був хтось інший, — сказала вона.
— Як так — хтось інший? — не второпав я.
— Не Хома Брут!
— Чому ж?
— Бо він не міг тут бути, — відрубала Настя.
— А й справді, чому? — запитав її Котелок. — Я ганявся за цим субчиком усю весну й не проти був би його нарешті злапати…
— Просто не міг — та й годі! — вигукнула вона. — Вам обом багато що не до шмиги.
— Може, поясниш нам? — запитав я.
— Не зараз… — сказала Настя. — Трохи очуняєш — тоді.
Вона раптом підійшла до ліжка і поклала щось мені на ковдру.
— Ось, — мовила. — Ти просив.
Це був стосик листів. Голова паморочилася. Мені вартувало неабияких зусиль прочитати напис на горішньому конверті. Сотнику Назарові Засусі. Від Томаша Болгара.
— Дякую… — і я відкинувся на подушку, бо знову забило памороки. Про те, щоб читати листи, не могло бути й мови.
— Це якось допоможе? — запитала Настя.
— Мабуть, уже ні, — чесно зізнався я. — Всі відповіді ми матимемо, коли я зможу ходити і ми разом навідаємося на хутір, у третю хату від старої верби.
Настя здригнулася всім тілом і озирнулася.
— Це хата Хоми Брута? — запитав я її.
Вона кивнула.
— Він призначив там зустріч, — сказав я. — І ви складете мені товариство. Хома він чи ні — з’ясуємо пізніше. Головне — впіймати його. А зараз — давайте вже вашу цикуту. Надіюсь, мені нарешті вдасться виспатися без жахних сновидінь.