Це був Томаш.
— Який же ти полохливий! — сказав він.
Томаш був вбраний у свою улюблену білу вишиванку.
— А бий тебе сила Божа, Томаше! — вигукнув я. — Нащо ж так підкрадатися?!
Не відповівши, Томаш узяв з моїх рук пальто й оглянув його.
— Уже зовсім не годне, — з жалем сказав він і недбало кинув одежину в скриню.
Поліз у кишеню. Я нашорошився й не спускав очей з його рук. Та він дістав лише клаптик цигаркового паперу з дрібкою тютюну і, як завжди, хвацько, наче напоказ, скрутив цигарку однією рукою. Потім мовчки взяв у мене свічку й прикурив. Я не зводив з нього настороженого погляду, бо не міг збагнути його намірів, — і він це помітив.
— Облиш, — сказав Томаш. — Тобі тут нічого не загрожує. Ну, хіба що ти сам з собою щось вдієш.
Ця думка видалася йому дотепною, і він знову засміявся. Потім вийшов зі свічкою з кімнати, й мені нічого не лишалось, як рушити за ним.
Томаш поставив свічку на стіл і вмостився у крісло-гойдалку. Видихаючи хмару диму, він легенько погойдувався, й крісло рипіло від кожного руху.
Цей звук разом з мерехтливим жовтавим світлом дешевих свічок, що немилосердно чаділи, витворювали в домі якийсь неймовірно знайомий затишок, минулася навіть моя настороженість.
— Радий, що ти тут, братику, — заговорив Томаш з виглядом людини, яка має для тебе подарунок. — У тебе назбиралося багато запитань — то кажи! Настав час відповідей.
— І з якого ж запитання почати? — підозріливо запитав я.
— А зі всіх скопом! — він махнув рукою, ніби хотів вигукнути: «Усіх пригощаю!» — й задоволено всміхнувся.
— Добро… Ти сам це сказав, — я міряв кімнату кроками, силкуючись зібрати докупи думки. — Якого біса сотник шукав Хому Брута щонайменше за місяць до вбивства? І чи було воно взагалі? Чому на поминках усім було байдужісінько до Соломії? Чому в маєтку немає її кімнати? Як досі люди не повісили тебе, якщо більшість вважають за вбивцю? Навіщо тобі здався я? Як у тебе опинився мій хрестик? Що ти знаєш про моє минуле? І взагалі — хто ти такий, бісова душа? Нащо морочив сотникові голову листами від імені Томаша Болгара?
Я відтарабанив це все одним духом й замовк тільки для того, щоб відхекатися. Тому що це було не все, далеко не все… Але Томаш підняв долоню, зупинивши мене.
— Перш ніж ти поставиш нові запитання, я відповім на ці. Не заперечуєш?
— Гаразд, — сказав я.
— Якщо дозволиш, почну з останнього.
Томаш із насолодою затягнувся димом, потім прискіпливо оглянув кінчик цигарки, перевіривши, чи рівномірно вона горить. Потім знову затягнувся й повільно видихнув через ніс.
Я сів на лавку й терпляче чекав. Оповитий хмарою диму, він повторив моє запитання:
— Навіщо я надсилав сотнику листи?
— Ти чув, — сказав я.
— Відповідь проста! — урочисто промовив Томаш. — Я їх не надсилав!
Він усміхнувся, побачивши сум’яття в моїх очах, а потім випростав руку і вказав на мене пальцем.
— Ти надсилав їх! Ти надсилав йому листи й підписував їх іменем Томаша Болгара.
— Томаше, що ти мелеш?!
— Ні, братику! Томаш — це твоє ім’я! Вигадане, як і Тарас Білий. Коли цигани знайшли тебе біля річки, на твоїй одежі латинкою були вишиті ініціали: ТВ. Так ти став Тарасом на прізвище Білий. Вочевидь, це така зворушлива данина рідному хутору. Потім, скориставшись тими ж таки літерами ТВ, ти назвався Томашем Болгаром. Але насправді ці латинські букви означали зовсім інше ім’я. Здогадуєшся, яке?
— Я не розумію, про що ти!
— Одна частина твого єства так сильно хотіла зректися минулого, що навіть покинула курити! Уяви лишень! Ти стільки років примудрявся не зауважувати, що в твоїй власній кишені не лише повно тютюну, а ще й там лежить хрестик, що сниться тобі кожної ночі.
— Що за маячня, Томаше… — розгублено сказав я.
— Ні, не маячня. Це — сором! Твій сором! Сором розколов твою свідомість навпіл. Він витравив із твоєї пам’яті вбивство Соломії! І те, як тебе схопили наступного ранку! Й ті ночі в церкві! І те, як ти втікав, кинувся й мало не втопився. Тому що сором — боязкий. Зате совість — вона голодна! Вона намагається зжерти свого хазяїна. І якщо сором з плином часу слабне, то совість тільки лютішає. Це вона сім років тому змусила тебе знайти в кишені батьківський хрестик і ридати з каяття. А потім сісти за стіл і вперше написати сотнику Засусі листа. Ти вказав, де він може знайти тебе й нарешті спровадити на шибеницю, як і мало статися давно. Потім ти отямився. Сором спалив у тобі спогади про цей вчинок, а ти сам, гнаний примарним передчуттям, утік! Та через декілька днів знову намацав хрестик у своїй кишені, і твоє друге «я» пробудилося. Обливаючись сльозами, ти строчив сотникові новий лист: на свою колишню адресу, де він шукав тебе у кожній канаві. Потім ти знову втікав, та незабаром надсилав сотникові чергове послання, і так — знову і знову. Час од часу совість давала тобі передихнути. Іноді — на декілька тижнів чи навіть місяців. І тоді горопашний Назар Засуха вертався в свій маєток і там припадав клятою білою пилюкою, чекаючи нових листів від таємничого Томаша Болгара. Йому й на гадку не спадало, що насправді це пишеш йому ти. Ти! Хома Брут!