— Ні! — вигукнув я, скочивши з місця.
Томаш заусміхався. Те, що він сказав, не лізло ні в які ворота. Якийсь абсурд. Набір слів! Але чомусь він зродив у мені лють. Навіть не лють, а якусь дивну образу.
— Ти брешеш! — роздратовано вигукнув я, нахилившись до нього через стіл. — Я не міг її вбити!
— Міг! — гаркнув Томаш. — І ти вбив її не за один раз! Вперше — коли тільки наважився доторкнутися до неї, визначивши подальший перебіг подій. Вдруге — коли вона віддала тобі те, що вже пообіцяла іншому, а ти взяв, напоїв себе її коханням! Уже тоді вороття не було. Але ти вбив її ще й утретє, коли в неї під серцем зародилося нове життя!
— Що ти таке кажеш… — сторопіло мовив я.
— О, тільки не вдавай, що ти не знав! Ще й як знав! Вона не казала тобі відверто, бо й сама не була цілком певна. Та її натяки ти зрозумів! Кожен її натяк! Ти кепсько спав, бо тобі снилось, як сотник волочить тебе за ноги з цієї хати і забиває батогом на смерть. Але про неї ти не думав — тільки про себе! І ти вирішив, що краще не брати цього всього до голови. Вона ж нічого не вимагає, то нащо коней гнати — ти ж так міркував?! А тієї ночі… Тієї ночі ти вирішив покинути її — так нарадили тобі п’яні приятелі. Якби ти прийшов вчасно і тверезий, усе було б інакше! Скажи мені тепер, Хомо Бруте, ти досі хочеш довести, що то не ти прохромив їй череп? Бо порівняно з рештою ця деталь якась трохи тьмяна.
Мені перехопило дух, і я схопився за край столу, щоб не впасти.
— Цього не може бути…
— Немає сенсу сперечатися. Твоя пам’ять ось-ось відновиться, — Томаш поглянув на мене так, ніби всі мої думки прописані на моєму лобі, а потім задоволено кивнув. — З поверненням, Хомо Бруте.
І я згадав…
…як сидів у шинку, а на мені була святкова сорочка, вишита білим по білому, бо я збирався на побачення, і старе пальто з вичовганим заячим коміром. Зі мною за столом сиділи двоє приятелів. А потім третій — Іван — приніс кухлі з пивом і грюкнув ними об стіл, розбризкавши піну. Він був молодий і худий. Якби не родимка біля носа — Івана було просто не впізнати.
— Це від мене! Пригощаю!
— Ні, браття, — кажу я й підводжуся. — Вона чекатиме на мене. Піду я.
Та Іван зупиняє мене, беручи за плече.
— Не ходи до неї. От не ходи — і все. Ні сьогодні, ні потім.
І я згадав…
…як дивився в її неймовірно красиві очі, в яких відбивався місяць. Але ці очі були пусті й безживні. Вона лежала на темній утоптаній землі, поцяткованій хирявими травинками. Я з жахом витріщався на свої руки: в них був великий круглий камінь, перемащений масною темною кров’ю. Я відкинув його, наче отруйного павука, та мої руки теж закривавлені…
І я згадав…
…як мене відв’язали від стовпа і підхопили на руки, бо стояти я не міг. Моя спина була зрепіжена батогами так, що на ній не було живого місця, а біла вишиванка звисала кривавими клаптями. І камердинер Анни, велетень Тесля, вливає мені в рота якийсь трунок. Це позбавляє болю, та світ після нього наче втрачає обриси. Мене затягують до церкви, тримаючи попід руки, і кров скрапує з мого лиця, лишає доріжку з червоних плямок на дерев’яній підлозі. Мені вкладають до рук Біблію. Але книга вивалюється в мене з пальців, і кров крапає на її білі сторінки. Великі двері за моєю спиною з гуркотом зачиняються, а свічки, затремтівши, гаснуть.
І я згадав…
…як розплющив очі й побачив, що лежу посеред церкви, а довкруг мене — накреслене крейдою біле коло. І Соломія… Моя Соломія… Моя мертва Соломія лежить біля краю кола, простягаючи руки до мене, ніби смерть забрала її тієї миті, коли вона повзла.