— Слухайте сюди, — сказав я, знову повернувшись до старої. — Доведеться обирати. Або кажіть правду, або ж кричіть по-справжньому.
І я підняв тяжкий камінь над головою. Вона заверещала так, що сполошила вороння на старій вербі. А потім камінь опустився їй на тім’я, й вона гепнулася, розкинувши руки.
— Ти просто погано її налякав, — сказав я сам до себе, діставши цигарковий папір і поклавши на нього кілька зеленавих дрібок гашишу. — А кричить вона — дай Боже…
Цигарка давно згасла. Скільки я вже тут сиджу? Не має значення… Тепер геть усе не має значення… Дістав з-за пазухи гарапник і поклав на стіл. Потім витягнув стос листів, що їх вкрала для мене Настя. Назарові Засусі від Томаша Болгара… Я розірвав шворку, якою були перев’язані конверти, і взяв горішній. Витягнув лист. Почерк, жодних сумнівів, мій власний. Чи впізнав би я його, якби побачив ці листи раніше?
«Я почув про ваше горе і вважаю за свій обов’язок допомогти відновити справедливість, вказавши, де ви можете знайти людину на ім’я Хома Брут».
Це був перший лист. Кинувши його на підлогу, взяв інший конверт — спіднизу.
«Хома живе під ім’ям Тарас Білий і має репутацію таланливого й хитрого сищика».
Отже, це правда. Я сам… Сам розповів йому все…
«Проблема в тому, що минулого свого він геть-чисто не пам’ятає. Якщо ви вирішите вбити його, він навіть не зрозуміє, за що. А якщо ви скажете йому — не повірить, — так глибоко сягають корені його безпам’ятства».
І далі вже геть диявольські рядки:
«Якби ви знайшли спосіб, як змусити його все пригадати, — це уможливило би вашу помсту. Інакше загибель Тараса Білого так і не стане відплатою за вашу дочку. І буде лише смертю шанованого київського детектива».
Це ж як сильно мені хотілося цього! Хотілося здобутись на покарання…
Я кинув конверти на стіл. Потім узяв свій батіг і розмотав його. Оглянув стелю. Гак на грубій дерев’яній балці цілком годиться. Зазвичай на нього вішають дитячу колиску… Я підсунув лавку і виліз на неї. Встромив за гак міцне руків’я батога і смикнув гарапник униз. Закріпився надійно. Так само, не злазячи з лавки, зав’язав кінець батога в зашморг — так, щоб петля була досить високо над підлогою. Мабуть, усе… Зняв із шиї хрестик, що подарував був колись Соломії, а через багато років знайшов у власній кишені… Золотий силует Христа і згорьовані личка янголів…
— Прости мені, — тихо сказав. — Я кохав тебе…
Хрестик випав з моєї руки. Я встромив голову в зашморг і затягнув його. Шкіряний батіг змією обвив мою шию. І я ступив униз.
Біль розтяв горло, наче я вдавився уламком скла. Світ навколо звузився й втратив обриси, в очах потемніло… Напевно, я несвідомо ще намагався намацати ногами лавку, конвульсивно звиваючись у зашморгу… Я більше нічого не відчував… Світло навкруг згасло.
Хтось обійняв мене…
Ні, не обійняв, — хтось обхопив мене за стегна і підняв, ожививши біль у моїй горлянці й водночас — повернувши світло…
Шум у вухах… Крізь цей шум звідкілясь здаля долинають голоси.
— Висмикни, висмикни з гака! — кричав хтось.
— Не дістаю!
— Послаб вузол!
Змія, що здавила мою шию, десь щезла. Дощана підлога лагідно торкнулася до моєї спини.
— Дихай, ти тільки дихай!
Хтось ляснув мене по щоці. Але цей удар — десь далеко, я навіть не відчув болю. Знову удар. Ще. Цього разу стало боляче, і я судомно вдихнув. Уламок скла в моїй горлянці ніби зменшився й усе одно відлунював болем, і я зайшовся кашлем.
— На бік його давай, — почув я голос Котелка.
Мене перевернули. Я відкашлявся й зміг дихати нормально. Світ навколо увиразнився.
— Що це ви чворите, пане Білий?! — озвався Котелок.
— Тарасе, ти мене чуєш? — Настя поклала голову на підлогу, її обличчя опинилося поруч з моїм.
— Не Тарас… — я знову закашлявся.
Потім сів і обмацав горло. Ковтати було боляче.
— Я не Тарас, — повторив.
Настя й Котелок дивилися на мене з тривогою та співчуттям.
— Тарас Білий — несправжнє моє ім’я, — пояснив я, бо бачив, що вони не зрозуміли.
Переляк проступив на обличчі Насті.
— А яке ж справжнє? — запитав Котелок, обійнявши мене за плечі.
— Хома. Мене звуть Хома Брут.
Запала тиша, яку порушувало тільки моє тяжке дихання.
Частина 3
Розділ 20
…Ми сиділи на подвір’ї на дровах, і худюща руда кицька терлась об наші ноги й голосно муркотіла.