— Вони замкнули її тут тиждень тому, — пояснила Настя. — Перед твоїм приїздом. Вона все одно не стала б їм підігрувати…
Я не слухав її, бо не міг одвести погляду від обличчя цієї жінки… Її губи… Я пам’ятав, як вони цілували моє чоло… Тонкий ніс… Я торкався його, сидячи в неї на руках, а вона сміялася… Щоки… Я навіть пам’ятаю їхній запах…
— Мамо…
— Це ти? — мама підвелася й простягнула до мене руки, які помітно тремтіли.
Я обійняв її, притиснувши міцно-міцно… Наче хотів заткнути діру в своїй душі, з якої сочився й сочився біль. Мама… А вона все намагалась відхилитися, щоб розгледіти моє лице. Сірник догорів і стало темно. Тоді вона заходилася обмацувати моє обличчя руками, торкалася пальцями кожної зморшки.
— Хома… — нарешті видихнула вона, і далі гладячи моє лице, волосся, шию, плечі, мій шрам на щоці, наче не вірила, що я стою перед нею. — Синочку мій…
— Мамо…
Вона зовсім не змінилася. Тільки постаршала на двадцять років.
Коли батько помер, мені виповнилося одинадцять.
Ми з Іваном були на річці. Після білої немочі (власне, через неї) нікому на хуторі не дозволяли купатися. І навіть мій батько, який казав, що всі хутірські звичаї — це поклоніння дияволу, погоджувався з цією забороною. Вода і біла неміч були якось пов’язані.
Тож ми з Іваном просто кидали на воду тріски, і це були кораблі ворожого флоту. Ми жбурляли в них каміння, взявши на себе роль берегових гармат. Аж тут прийшла мама.
Я ніколи не забуду виразу її обличчя: спокійного та відсутнього. Наче машкара.
— Щось сталося? — запитав я.
А вона просто обійняла мене. І повела додому.
Не пригадую вже, як саме вона мені це сказала. Здається, почала зі слова «біда». Не пам’ятаю. Пам’ятаю, як перепитав її, ще не цілком усвідомивши значення свого запитання:
— Батько що — помер?
А вона відповіла:
— Ми лишилися з тобою самі.
І я точно збагнув сенс цих слів, та не міг осягнути його. Хотілося всміхнутись. Чи здивуватись. Я нічого не відчував і не розумів, як може насправді статися те, про що вона каже.
Відчув і зрозумів, уже коли побачив батька в труні.
До того часу мені доводилося бувати на похоронах раз чи двічі. Я дивувався, що мертві люди геть не схожі на себе — на тих, кого ти бачив лишень тиждень тому. В домовинах натомість лежали зовсім інші, не схожі на них ляльки. Мені так хотілося, щоб мій батько теж був несхожий. Так було б легше — ховати ляльку. Але він був схожий. Це і був він. Такий рідний і любий. Його щоки завжди трохи кололи, коли він обнімав мене. І він казав: «Синку мій, синку».
Я так і не пережив цієї смерті. Біль не відпускав мене ніколи. Я міг не думати про нього, міг жити і навіть радіти життю, та біль завжди мовчазною тінню стояв за моєю спиною. Одного разу Іван сказав: «Не полегшає навіть через сто років». Не знаю, звідки він це знав. Мабуть, просто повторив слова когось із дорослих. Та, хоч як це дивно, після них мені відлягло. Я більше не сподівався, що біль мине. Просто жив з цією дивною сумішшю в серці: невимовною любов’ю до батька і чорною жалобою по ньому. Намагався, щоб любов передужчувала жалобу.
У чотирнадцять я познайомився з нею. І вперше відтоді, як я кинув жменю вологої землі в могилу найріднішої людини, біль наче відступив на декілька кроків і тепер делікатно принишк осторонь. Ми зустрілися на чиємусь весіллі. До цього я бачив її багато разів, і знав, що вона — панночка. Донька самої пані Анни та сотника. Але того дня мені вперше випало поговорити з нею. І вперше помітити, яка ж вона прекрасна. Які невимовно вишукані в неї рухи, і які безмежно ніжні очі…
Наш цілунок через три роки потому став тією дивовижною миттю, коли вперше за багато часу я відчув цілковите безтурботне щастя. Біль втрати і туга по батькові нікуди не поділися, але тепер поруч із ними оселилося ще одне почуття. Неймовірно сонячне і легкокриле. Воно лоскотало мене зсередини, наповнювало груди чимсь таким легким, аж здавалося, варто вдихнути глибше — і мене просто віднесе на небо…
Якось ми гуляли. І я багато розповідав їй про батька. Переказував притчі, які він так любив. І вона, на відміну від більшості хуторян, не лише слухала мене, але й вірила. І тоді я зізнався, що збираюся вступати до семінарії, щоб стати священиком. Як батько. Замість батька. А вона не скривилась зневажливо і не пішла. Вона обійняла мене:
— Це чудово!
Я сказав:
— А ти будеш попадею.
І вона заливисто сміялася, закинувши голову назад й вигнувши свою прекрасну ніжну шийку, та повторювала: «Попадя! Оце так сміхота… Попадя!».