— Я хочу бути з тобою завжди. І зістаритися разом із тобою.
— І вмерти в один день? — запитала вона, грайливо схиливши голову.
— Вмирати я взагалі не хочу…
Нахилився, щоб поцілувати її в щоку, та в останню секунду вона ухилилася, і я незграбно чмокнув її в носа, і ми обоє знову розсміялися…
А потім я розказав про неї мамі. Хоч і забракло слів, щоб умістити в них своє щастя й захват. А мама спохмурніла і не мовила й слова. А потім обійняла мене міцно-міцно. І щоки її були мокрі.
Через два роки, приїхавши наприкінці травня, я подарував Соломії свій хрестик. Надів їй на шию, а вона притиснула його до грудей і поцілувала мене. А потім ми сміялися від щастя, адже світ існував лише для нас двох і попереду була ціла вічність.
Наступного дня її вбили.
Я б не покинув її. Ніколи б не покинув, хоч як боявся її батька. І хоч би як відраджував мене Іван та інші друзі. Я всього лише не прийшов на наше побачення. Один раз у житті. Вперше і востаннє. Ніколи більше я б не дозволив собі навіть трохи спізнитися. Та ніякого «більше» у мене вже не було.
Я пам’ятаю її на темній землі, поцяткованій хирлявими травинками. І камінь у своїй вимащеній кров’ю руці. Але я б не зробив нічого такого. Тільки не я. Тільки не з нею. Сама лише думка про те, щоб заподіяти їй шкоду, була для мене така ж неймовірна, як здатність ходити по воді. Я б здмухував з неї порошинки до кінця своїх днів.
Та її вбили.
І це був хто завгодно, тільки не я.
Ми вийшли на освітлений місяцем цвинтар. Мама трохи припадала на ногу — ланцюг натер їй гомілку, лишивши червоний басаман, помітний навіть у місячному сяйві. Я тримав її під руку. Ми мовчки прямували до виходу. Котелок ішов попереду, весь час озираючись. Настя — відразу за ним.
— Назар геть сказився, — похитала головою мама. — Розіграти поминки своєї дочки!
Вона раптом зупинилася й повернулась до мене. І знову торкнулася долонею моєї щоки.
— Як почула, що двері посеред ночі відмикають, подумала… якщо мене відпускають… то тебе вже…
На її очах проступили сльози. Я обійняв її.
— Він сам мало не вкоротив собі віку, — раптом сказала Настя з докором. — Витягнули його із зашморгу.
Мама відхилилася, перелякано поглянувши мені в очі:
— Господи! Це правда?
І, помітивши тепер на моїй шиї багряний слід, вона відгорнула комір пальцем.
Настя відповіла замість мене:
— Він не винен, тітко Оксано. Вони скористалися тим, що Хома нічого не пам’ятав… Навіть свого імені. І переконали його, що це він убив Соломію.
— І ти повірив?! — ніжно і водночас з болем у голосі вигукнула мама. — Синку мій…
— Я нічогісінько не пам’ятав… — спробував я виправдатися, бо мені страшенно не хотілося засмучувати її ще більше.
— А зараз?
— Я б ніколи не заподіяв їй зла.
Ми рушили далі.
— Я бачила тебе тієї ночі, — сказала мама. — Майже весь хутір збігся, коли тебе притягнули. Ти нічого не тямив…
— Так, я був п’янючий..
— Ти не був п’яний! Тебе напоїли якимсь зіллям! Тобі ввижалися жахіття, ти постійно скрикував, а ще повторював: «Убили!». Убили-убили-убили-убили… Довго-довго, одне й те ж таки слово…
— Напоїли зіллям?.. — перепитав я. — Це вже цікаво.
Деякий час ми йшли мовчки, і лише гравій шарудів під ногами.
— Настю, чому ти приховувала, що моя мама тут? — запитав я.
— Ти ще не зрозумів? — здивувалась вона. — Щойно би ти згадав, хто є насправді, — тебе би відразу ж убили!
— Але ж сотник сумнівався щодо моєї провини… Хіба ні?
— Сотник — справедливий чоловік, — погодилась Настя. — Але на кого йому ще думати! І, до речі, коли ти в суботу збирався їхати в шинок, ти сам сказав йому: «Все показує на те, що вбивця — Хома». Всі в маєтку обговорювали ці твої слова.
— Нам усім треба тікати звідси до світання, — озвався раптом Котелок. — Але не пішки.
— Пропонуєш украсти в сотника коляску? — здивувався я.
— Ну, верхи ваша мама не подужає, отже, — іншої ради немає.
— А чому не пішки? — запитала Настя.
— За нами пустять собак і доженуть години за три, — я розумів, що Олесь каже діло.
— І як ми це зробимо? — у Настиних словах бринів сумнів.
— До садиби є ще якийсь вхід, окрім воріт? — запитав Котелок.
— Звісно, — відповіла вона. — Хвіртка в саду.
— На ніч її замикають?
— Тільки на засувку.
— Тоді ось як ми вчинимо, — сказав Котелок, зупинившись і повернувшись до нас. — Зараз ідемо до маєтку…
Він поглянув на мою маму й уточнив: