— Брешеш, — спокійно сказав сотник. — Я добре знаю, як усе було. І в шинку, і на дорозі. А що ці двоє намагалися тебе порішити — так вони виконували наказ.
— Ваш? — здивувався я.
— Ні. Моєї жінки. Та хто може осудити матір, яка втратила єдине своє дитя?!
— Я не вбивав вашу дочку! — вигукнув я.
Запала тиша. Зблиснули сотникові зуби, — він хижо посміхнувся.
— Згадав, значить… — тихо сказав він. — Ну, здрастуй, Хомо.
Сотник кивнув комусь за моєю спиною, і мені на голову накинули мішковину. Я скинув руки, намагаючись випручатися, та мені враз сильно зацідили в обличчя. Останнє, що пам’ятаю, — розпачливий мамин крик.
Розділ 21
Мені було років із десять. Навряд чи менше — бо дуже добре запам’ятав ту розмову.
Батько з мамою сварилися. Я був на подвір’ї, тому не відразу це збагнув. Воював із кропивою, і палка в моїй руці перетворилася на багряний од крові меч. Ворогів було багацько, та ніщо не могло спинити завзятого воїна, адже, як завжди в дитинстві, мене надихала віра у власну непереможність. Кропива боягузливо принишкла на вершині невеликого горба перед нашою хатою. Вона покладалася на чисельну перевагу і на те, що знизу її буде важче дістати. Смак крові п’янив, і я кинувся у вирішальну атаку, нехтуючи небезпекою.
Аж раптом почув батьків голос із хати. Він щось викрикнув. Мені здається, це були слова: «Я сказав, не можна!». Або: «Так не можна!».
Я побіг до хати, кинувши палку, яка ще мить тому була мечем. Спершу хотів постукатися у вікно й закричати: «Що сталося?» Та в останню мить почув, як голосно й дуже серйозно батько щось виказує мамі. І не наважився. Дивився й слухав, намагаючись збагнути, що коїться. Адже батько ніколи в житті не кричав на маму — до цієї миті.
— Не можна зрікатися всього доброго, у що віриш! Навіть заради порятунку життя!
— Не зрікайся! — казала мама. — Вір собі в душі, у що хочеш! Просто приймемо ці обряди, щоб захистити себе!
— Зняти хрестик? Завісити ікони? Не служити в церкві? Що ще вони вимагатимуть?
— Ти сам казав, що істинна віра — в серці! А біла неміч — уже в Києві, то скоро й сюди вернеться!
— Холера! — він стукнув долонею по столу, викрикнувши це слово. — По всьому світові цю хворобу називають холерою! Тільки Анна називає білою неміччю, щоб ми всі тут вірили в демона, який вийшов із пекла!
— Нехай холера! Але уяви собі, що тут почнеться, якщо знову хворітимуть люди! Уяви, що хтось умер, попри всі ці білі кола. І тільки ми — сім’я відступників, яких жодного разу не бачили в чергах по живу воду, — не хворіємо! На кого вони зганятимуть свою лють?! Кого, як не нас, Анна в усьому обвинуватить?!
Батько трохи помовчав, потім тихо сказав:
— Я не думаю, що до цього дійде.
— А я думаю, що коли дійде — пізно буде! — тепер уже мати кричала на батька, і мені хотілося плакати. — Коли на наше подвір’я увірветься натовп шаленців зі смолоскипами, вже нічого не вдасться виправити! Зате можна запобігти цьому зараз!
— Та як ти не розумієш! — він знову зірвався на крик. — Якщо люди побачать, що Анні вдалося зламати навіть священика, в них більше не лишиться жодних причин для сумнівів! Жодних!
— То хай їм грець! Це їхній вибір! А я зараз кажу про нас! Про нашу дитину! А ти ладен пожертвувати нами заради своєї впертості!
— Пожертвувати?! — вигукнув він.
Наступної миті батько, зціпивши зуби, роздратовано схопив зі столу глиняний кухоль і намірився пожбурити його в стіну. Я вже приготувався почути звук битого череп’я й причаївся, затиснувши долонями вуха, бо ніколи ще не бачив тата в такому стані. Мені було лячно. Та він передумав. Поставив кухоль на стіл, хоч це й вартувало йому неабияких зусиль. Потім сказав повільно і тихо.
— Послухай мене, Оксано… Упертість — це одне, а віра — то інше. Але я… Може, я не найкращий християнин… Та я ніколи не пожертвую вами заради віри! І тим більше — через упертість. А що стосується їхнього вибору… Хоча цей нещасний хутір якимсь дивом звільнили від кріпацтва, його мешканці так і зосталися кріпаками. І навіть не встигли відчути, що таке свобода, коли з’явилася Анна. Тож ніякий це не вибір. Це їхнє прокляття. Робити, що наказують, — це в них у крові…
— Ти сам зараз кажеш, що вони заслуговують на таку долю.
— Але не їхні діти! Не ті, хто ще може народитися й жити вільною людиною! А якщо я зараз поступлюся, то остаточно визнаю Аннине царювання на хуторі. Назавжди!