— Я просто боюся за тебе. За Хому! Я не хочу, щоб вас убили. Нас усіх…
Вона заплакала. Я не витримав і кинувся в хату. Підбіг до мами і заходився обіймати її та заспокоювати. Батько підійшов і пригорнув нас обох.
— Пригадуєш, як ти плакала під час епідемії та казала, що ми заразимось… І помремо, бо Анна не лікуватиме відступників… Та ніхто з нас тоді не захворів. І цього разу лихо нас омине. Нічого поганого не станеться. Повір мені.
Мені плеснули водою в лице.
Був ранок, і сонячні промені золотили невелику площу в центрі хутора. Я сидів у сотниковій колясці, а наді мною схилився камердинер Тесля. Його обличчя, яке й раніш ніхто б не назвав привітним, було тепер прикрашене багряним рубцем від удару гарапником і здавалося навіть не лицем, а кажанячою мордою.
— Готово! — кинув він комусь через плече і зіскочив з коляски.
Поруч стояв сотник. Трохи поодаль, верхи на сірому скакуні, спостерігала за всім Анна. Сотник печально поглянув на мене, наче хотів був щось сказати, але потім передумав і махнув кучерові. Коляска проїхала якихось кілька метрів, і її колеса загрюкали по мощеній каменем площі. Спинилися. На майдані зібралося вже доволі багато людей, які, щойно мене побачивши, дружно загомоніли, та перегодя всі притихли. Я озирнувся. Кілька чоловіків вистукували молотками в центрі площі: збивали якийсь поміст. На основу для шибениці це не було схоже: настил був занизький — заледве до середини моєї гомілки. Я помітив, що бруси, з яких його складали, були темні, старі.
Камердинер наздогнав коляску і став поруч, із пістолем напоготові. Потім привели Настю та мою маму… Точніше, їх притягнули. Руки їхні були зв’язані за спинами, вони пручалися й намагались вирватися, та їх усе одно волочили. Я підскочив, побачивши їх, але камердинер тут-таки грубо схопив мене за плече й всадовив на місце.
— Якщо втечеш, вони заступлять на твоє місце, — вкрадливо сказав він.
Маму з Настею прив’язали до воза, що стояв край площі: так, щоб вони бачили поміст. Мама відшукала мене поглядом. Уся її постава випромінювала силу та спокій — так вона намагалася мене підтримати. Настя плакала, опустивши лице.
Чоловіки з молотками завершили свою роботу і відійшли. Поміст був зовсім невеликий, на ньому заледве могло б уміститися четверо людей. На поверхні білою фарбою було виведене коло.
Один із чоловіків, які збивали поміст, вернувся зі стосом великих глиняних мисок і поставив по мисці в якісь спеціальні ніші з кожного боку настилу.
Привели четверо гарних жеребців-важковозів. У кожного на шиї — хомут з довгими ременями, наче їх щойно випрягли з голобель. Я розумів, що всі ці приготування не віщують нічого доброго, та що саме для мене готують — гадки не мав.
Один з жеребців, красень у яблуках, на вигляд був дуже молодий. Він нервувався і фиркав, а потім вирячив очі й став дибки. Господар узявся його заспокоювати.
— Гляди, щоб він тут усе не зіпсував! — гаркнув камердинер, і хазяїн коня запопадливо вишкірився.
— Не спортить, — ухильно відповів він і заходився гладити коня по морді. — Не спортить…
Якийсь чоловік махнув сотникові. Той кивнув і подав знак камердинерові, який недбало стягнув мене з коляски і щосили поволік до настилу, хоч потреби такої не було, бо я не впирався. Сотник похмуро ступав за нами.
Натовп ожив. Хтось зарепетував: «Убивця!».
Я побачив на помості дві пари шкіряних ременів, що стирчали між брусами: одна пара проти іншої. А біле коло, як з’ясувалося, було не намальоване, а вирізьблене на помості: воно слугувало жолобом. У кожному з чотирьох кутків помосту в білому колі були стоки, що вели прямісінько в глиняні миски. Я вже не мав жодного сумніву, що рідиною, яка потече цим жолобом, має бути моя власна кров. Спробував пручатися, та камердинер навіть не стишив ходи.
— Я її не вбивав! — закричав я. — Ви стратите невинуватого!
На площі запала цвинтарна тиша.
— Хіба ти — не Хома Брут? — прогримів сотник.
— Я — Хома Брут, але я — не вбивав!
Сотник підійшов до мене з похмурою посмішкою на лиці.
— Я до останнього чекав доказів. Навіть тоді, коли там, де ти з’являвся, земля встелялася трупами, — він сказав це тихо, але далі підвищив голос так, щоб чули всі. — Але на твоїй шиї — не просто доказ! На твоїй шиї — визнання вини!
Різким рухом він розірвав на мені сорочку, оголивши шию і плечі. Камердинер рвучко задер мені підборіддя, щоб усі могли роздивитися червону смугу на горлі.