— Хомо, хто намагався тебе повісити? — голосно запитав сотник.
— Я сам… — пригнічено відповів.
— Голосніше! — гаркнув він.
— Я сам! — вигукнув я, і натовп заклекотів. — Але я не вбивав!
— Учора Хома Брут згадав, хто він є насправді! — звернувся сотник до людей. — І намагався накласти на себе руки! Хіба невинний таке чинитиме?
Натовп обурено зашумів. Сотник повернувся до мене й говорив далі, не стишуючи голосу.
— Чи, може, так чинить той, хто боїться заслуженої кари?
І розлючений сотник зірвав з моїх грудей емальований хрестик.
Важковози на площі перелякано шарпнулися, й господарі кинулися їх заспокоювати. Камердинер потягнув мене на поміст і кинув на нього горілиць, притиснувши коліном до дощок.
Поміст був закороткий: ноги вміщалися лише по коліно. Підбігли ще якісь люди й спритно затягнули на мені ремені — на грудях і на поясі, — надійно пристебнувши до брусів. Так туго, що я насилу дихав.
І тут я збагнув призначення важковозів.
До довгих ременів, закріплених на кожному з коней, міцно прив’язали мої руки та ноги, розставивши жеребців біля кутів платформи. Господарі коней розмотали довгі батоги-арапники.
— Люди! — закричав я в останній відчайдушній спробі напоумити натовп. — Що вирізано на цьому помості?! Нащо в нім чаші для крові?! Це не страта, а жертвопринесення поганському демонові! Але ж ви — християни!
— Ти розбудив його! — почув я голос Анни.
Вона виїхала на площу на своєму сірому жеребці, і голос її, здається, лунав іще гучніше, ніж сотників.
— І ти — його заспокоїш! — прокричала вона, і натовп піднесено завив.
Сотник одійшов і став у першому колі глядачів. Господарі важковозів, не застосовуючи поки що батогів, розвели коней так, щоб повіддя натягнулося, випрямивши мені руки та ноги. Я відчув перший біль у плечах та міжніжжі.
На площі знову запала тиша.
І ось тоді мені стало страшно. Напевно, до цієї миті я просто не вірив у те, що коїться. Аж раптом збагнув, що зараз мене почнуть убивати. І не просто вбивати, а розривати на частини… Я намагався опанувати себе, та страх позбавив мене волі. Серце калатало в божевільнім ритмі. Відчай буквально затопив мене зсередини. Захотілося плакати. А потім я згадав, що зараз на площі моя мати і все це відбувається в неї на очах… Ця думка добила мене, і по щоках покотилися сльози. Десь глибоко в душі я ненавидів себе за те, що не міг стриматися. Але страх — тваринний страх — був стократ сильніший за всі інші відчуття.
Я закинув голову й побачив двох погоничів, які наготували вже свої нагаї.
Господи, убий мене швидко.
Батоги зметнулися одночасно й розірвали вранішнє повітря різкими, як залпи, вилясками.
Коні ступили вперед. Пекельний біль прохромив мене. Він починався від зап’ясть і гомілок, а закінчувався в хребті, він викручував, розламував кожен суглоб. Я закричав, жадаючи тільки одного: вмерти цієї ж миті. Я чекав і чекав, коли ж настане смерть, та вона десь забарилася, а біль — не вщухав ані на йоту. Щось клацнуло в лівому плечі, і біль там посилився десятикратно, показавши мені, що я поки й не уявляю, як далеко можуть сягати його межі. Я мимоволі заверещав і зірвав голос. Раптом натяг ослабнув і біль трохи стишився. Знову закинувши голову, я побачив, що мої кати плескають коней по спинах, заспокоюють…
Невже навіть таку жахливу страдницьку смерть вони вважають залегкою для мене?! Сумнівів не лишилося: вони мають намір щонайдовше розтягнути муки. Ось чому батоги тільки ляснули в повітрі, а не огріли тварин по спинах…
Хтось вихлюпнув мені в лице відро води, й кати знову розправили батоги, приготувавшись…
Я дихав так часто, як, певно, ніколи в житті. Найганебнішим чином мені закортіло негайно спорожнити кишечник. Я застиг, намагаючись вгамувати цей потяг, щоб зберегти бодай дещицю гідності. А втім, розумів, що варто болю вернутися, й це неминуче станеться…
— Стійте! — пролунав чийсь владний голос.
Я не міг бачити, хто це сказав, та голос його, безумовно, десь уже чув. Люд на площі здивовано зашумів.
— Придержіть-но коней, панове! Шкода буде пристрелити таких красенів!
І тут я впізнав голос. Король грабіжників із київських нетрищ — Лисиця! Навряд чи він приїхав рятувати мене (з огляду на те, що я спалив його лігво), та в моєму становищі навіть кінець світу означав би тільки зміни на краще.
— Хто ви такі?! — прогарчав сотник.
— Можна сказати, ваші однодумці. Вороги вашого ворога. Хіба це не найкраще підґрунтя для дружби?!
Я, нарешті, побачив Лисицю. Він прокладав собі дорогу через натовп верхи на високому стрункому коню — рудому, як і його власна шевелюра. Позаду нього їхав Німий. Я покрутив головою й помітив, що зусібіч на площу в’їжджає не менш як півтора десятка бандитів.