Я зупинився від нестерпного болю в правому стегні. Завважив, що заледве доплентався до краю площі.
Тепер сотник бився відразу з трьома, зокрема з Німим, який підхопив чиюсь шаблю, а якийсь хлопчина сам стримував двох нападників. Я ж на той момент переконався, що втекти просто не зможу.
За два кроки від мене валявся довгий шкіряний батіг, яким поганяли ломовиків. Майже як той, що став мені у пригоді біля шинку. Якби я став на бік бандитів, то зумів би, мабуть, завоювати помилування. Врешті-решт Лисиця — мертвий. Від інших можна відкупитися якимись обіцянками…
Але тут побачив, як двоє Королевих поплічників розправилися з відважним хлопчиною, прохромивши його шпагами. І хоча до того сотник зумів покласти двох, все одно виходило, що проти нього тепер — четверо. На додачу до всього, Німий тут-таки, на моїх очах, зумів поранити сотника в праву руку. Старий перекинув шабелину в ліву, — він був налаштований битися до останнього подиху…
Одне слово, я зробив свій вибір. Схопивши батога, вже першим ударом вибив шпагу з руки найближчого бандита: кінчик гарапника поцілив йому в зап’ясток і перебив кістку. Другим ударом розсік йому лоба, і кров залила харцизяці очі. Він хоч і був живий, але вже не становив жодної загрози.
Тепер ми з сотником билися вдвох проти трьох. Непогано! Хай навіть у нас — по одній руці.
Бандити спробували зігнати нас ближче один до одного, та я не дав їм цього зробити, тримаючись від сотника на достатній відстані. Ця тактика виправдала себе. Хоч батіг і не був смертельною зброєю, але дозволяв завдати удару за добрих чотири метри, й до мене вони дістатися не могли, так само, як не могли гуртом накинутися на сотника, бо я весь час заходив їм за спини.
Сотник бився, як лев. Я навіть здивувався, що в його літах (та ще й з пораненою рукою!) можна так довго протистояти нападникам. Німий подав знак усім іншим, і ті кинулися на мене, намірившись зайти з різних боків. Я збагнув, що він сподівається самотужки подолати сотника, або ж принаймні протриматися, доки його друзі покладуть мене. І такий шанс у них був… Варто їм лише скоротити відстань бодай до двох метрів, і мій батіг стане жалюгідною мотузкою. Якби ж хоч нога не була вивихнута!
Я намагався завдавати якнайнесподіваніших ударів. Мені вдалося дістати кожного з них щонайменше по разу, та, не зважаючи на біль, батіг їх не спинив. Ще трохи, і мене обійдуть з двох боків, і одночасна атака означатиме мою неминучу загибель… Хіба що сотник зарубає Німого і прийде на поміч… Але ні! Я побачив, що все навпаки: Німий загнав сотника в глуху оборону.
І тут я придумав!
Я завдав трьох ударів поспіль по тому, хто намагався обійти мене праворуч, змусивши його затулити обличчя й позадкувати. Той, що ліворуч, миттєво кинувся в атаку, та я був готовий: кінчик батога поцілив йому у вухо й геть-чисто відтяв його! Чоловік одсахнувся й завив, як вуличний пес. Жодних сумнівів, що за кілька секунд вони наважаться на реванш, та цього часу достатньо! Намагаючись не зважати на біль у нозі, швидко ступив кілька кроків, опинившись за спиною Німого, й замахнувся батогом. Тільки б влучити!
У мене була одна спроба… Я завдав удару так швидко, як тільки міг.
Кінчик гарапника, просвистівши в повітрі, розпанахав Німому сорочку від шиї до пояса. Удар був для нього цілковитою несподіванкою, тож Німий смикнувся, рефлекторно обертаючись. На мить він випустив сотника з виду. Той одразу з цього скористався, і його шабля миттєво полоснула Німого по шиї.
З тихим хрипом бандит повалився на бруківку.
Його приятелі розгубилися. Їхнього секундного сум’яття вистачило, щоб черговим ударом батога вибити одному з них око. Другий сам кинув шаблю й заволав про пощаду.
Бій скінчився.
Майдан був усіяний мертвими та пораненими. Здебільшого тими, хто постраждав під час перестрілки. З усіх бандитів вижило тільки четверо.
Скільки ж часу минуло, відколи сотник застрелив Лисицю? Насправді — навряд чи більш як п’ять хвилин…
Сотник тяжко дихав, зігнувшись майже навпіл. Він витримав цей бій з великою честю, але тепер сили покинули його.
Я всадовив на землю вцілілих посіпак Лисиці й не зводив із них очей.
— Потрібна допомога? — запитав я сотника.
Він похитав головою. Говорити йому ще було тяжко.
— Чому ти не втікаєш? — запитав він, щойно віддихався.
— Бо я не вбивав вашу дочку.
Він підійшов до мене й поглянув так, ніби вперше бачив.
— Я б не вистояв проти чотирьох, — сказав він, розгублено оглянувши поле бою.