— Він мертвий, — сказав я старому.
Той розтиснув руки, і труп Теслі впав на бруківку. В очах сотника був відчай. Він обернувся до мене, і питання: «Що далі?» — було наче написане в нього на чолі.
— Ваша дружина — вона знає відповідь, — сказав я. — Більше ніхто.
— Анно! — сотник випростався, оглянувши площу. — Анно!
Та її ніде не було.
— Де вона?! — прокричав він.
Звідкись пролунало несміливе: «Мабуть, вернулася», — та ні я, ні сотник так і не побачили, хто це сказав.
— До маєтку! — гукнув він.
— І чимскоріш, — додав я.
Він підійшов до свого коня. Схоже, лють відпустила сотника, і сили щезли разом з нею: він наче вмить зістарився на десяток років. Притиснувши до себе поранену руку, човгав по брукові старий дід.
Ми підійшли до воза, до якого були прив’язані Настя й моя мати.
— Хомо! — вигукнула мама, побачивши мене.
— Розв’яжіть їх! — наказав сотник, навіть не спинившись. — Страти не буде!
Я махнув їм, та сам підійти не зміг, бо довелося тримати попід руку старого, — інакше б він просто не втримався на ногах.
— Куди ви? — запитала Настя.
— У маєток, — сказав я, та більше нічого не став пояснювати.
Сотник уже відв’язав свого коня.
— Зможете триматися в сідлі? — запитав я.
— Дивись, не відставай, — буркнув сотник, хоча його бліде обличчя підказувало мені, що їхати доведеться помалу.
Неподалік жував траву рудий скакун покійного Лисиці, і я вирішив, що цілком можу вважати його своїм трофеєм. Застрибнувши в сідло, що було не так легко зробити з вивихнутою рукою, я швидко наздогнав сотника.
— А де Олесь?
— У підвалі… Він зрадив мене…
— Аж ніяк, — заперечив я.
Сотник просто кивнув у відповідь, що могло означати тільки одне: будь-які розмови краще відкласти на потім. Він поскакав риссю, а я намагався триматися поруч, щоб не дати йому звалитися на землю.
Під кінець нашої недовгої подорожі сотник помітно примлів у сідлі, і я ледве встиг підхопити його здоровою рукою вище ліктя.
— Варто перепочити, — запропонував я.
Він мовчки погодився. Я зіскочив з коня й допоміг сотнику спішитися, потім відвів його в тінь. Старий знеможено сів під деревом, притулившись потилицею до стовбура.
— Наче й не так багато крові втратив, — сказав він. — А в очах темно…
— З маєтку немає іншої дороги? — запитав я.
— Ти ж не хочеш сказати, що моя жінка тікатиме з власного дому… — пробуркотів він.
— Ваша жінка вже покинула вас напризволяще. Як гадаєте, чому?
Сотник мовчав. У грудях йому засвистіло, а бліде лице взялося червоними плямами.
— Думаєш, Анна має на меті щось інше? — запитав сотник.
— Інше, ніж що?
— Ніж просто виставити тебе вбивцею.
— Ви ж знаєте, що так. Питання лише в тому — що саме.
Сотник повернувся до мене:
— А що, по-твоєму, я знаю?
У його голосі не лишилося й сліду звичної затятості.
— Принаймні те, що ваша жінка навмисне створила тут культ, який поневолив людей.
— Треба зважати на наслідки, — спокійно відповів сотник. — Анна порятувала їх від холери.
— Авжеж. Я так розумію, що білим попелом вона назвала сіль і, може, ще соду, а чорним — звичайне вугілля, й саме цим лікувала хворих. Поки що кращих ліків од холери не придумали. Плюс — тільки кип’ячена вода для пиття. У цьому сенсі вона й справді жива. І — дезінфекція рук оцтом. Хоча хлороване вапно було б ще краще. Зате оцту у вас, як у власника винарень, повнісінько…
— Хомо, не все так просто! Все це навряд чи допомогло б, якби не відповідні обряди!
Я здивовано зиркнув на нього.
— Жартуєте?
— Аж ніяк. Ти, звісно, знаєш, скільки життів забрала холера в Києві…
— Тому що там ніхто не додумався креслити білі кола довкола ліжок?
— Зараз ти можеш сміятися з цього, а тоді, в церкві, коли Соломія встала з труни, ти й сам накреслив коло.
— Опійний настій, яким мене напоїли, спричинив галюцинації. А тіло Соломії дістали з труни люди, які не вірили у Вія, як не вірить у нього і ваша жінка. Це, між іншим, відповідь на запитання, чому тієї ночі сторож не побоявся ввійти до церкви, де буцімто об’явився демон. Невже Анна і вас обвела навколо пальця?
Я приготувався до чергового спалаху сотникової люті. Але — ні. Старий беззвучно плакав, і горошини сліз котилися по його щоках.
— Ваші взаємини були засновані на брехні від самого початку, — сказав я.
Він втомлено поглянув на мене.
— Про що ти?
— Ви, либонь, і самі про це здогадувалися. Тільки не хотіли вірити. Соломія — не ваша дочка.