Я вагався. Сотник дивився кудись у підлогу, насупивши брови. Анна раптом звела на мене заплакані очі, й мені здалося, в них спалахнула іскра відради.
— Добро, — сказав я. — Тоді пора й честь знати…
У коридорі з’явилися Настя й Котелок. Я хотів поговорити з Настею до того, як вона зайде в їдальню, й пішов до дверей.
— На місце, — раптом затягнув свою пісню Тимко і знову спробував взяти камінь зі столу. — На місце…
— Тимку! — крикнула на нього Анна. — Дай спокій зі своїм каменем!
Він нерішуче застиг. Я теж спинився в дверях, обернувся.
— Та хай уже перекладе його… — махнув рукою сотник. — Не подобається йому, що камінь на столі… Що ти йому поясниш!
— На місце, — зрадів Тимко. — На місце…
Схопивши каменюку, він швидко вийшов з кімнати, прошмигнув повз мене і Настю з Котелком.
— Куди це він? — здивувався сотник.
Бубніння Тимка даленіло, потім почулися його кроки на сходах.
— Куди він потягнув цей чортів камінь? — знову запитав сотник, підвівся й пішов слідом.
Відтак вийшла Анна, а ми втрьох — за нею. Всі піднялись сходами у те крило, де була моя кімната. Тимко з каменем стояв біля молільні й безпорадно крутив у руках зв’язку сотникових ключів.
— Ключ треба, треба ключ, — сказав він і підійшов до Анни.
Вона здивовано поглянула спершу на нього, потім на нас.
— Дай йому. В тебе ж ключ од молільні! — сказав сотник.
— Не маю з собою, — відповіла Анна.
— То принеси! — сотник починав сердитися. — Я хочу побачити, що цей дурбель собі придумав!
— Він уперше бачить цей камінь? — поцікавився я.
— Напевно, — смикнув плечима сотник. — Чи ти думаєш, що ми обговорювали вбивство нашої дочки з недоумком?
— Тоді й мені цікаво, — сказав я. — Тому що пам’ять у вашого недоумка, я так чув, неабияка.
Сотник поглянув на мене, потім кивнув і тихо сказав Анні:
— Ти чула. Неси ключ.
Вона тупцювала на місці. Нарешті мовчки розвернулася й пішла в свою кімнату.
Її не було досить довго. Довше, ніж треба, щоб взяти ключ. Котелок навіть ступив крок до її кімнати і запитально поглянув на сотника. Але тут Анна вийшла. Вона підійшла до нас з тією-таки погордою на лиці й простягнула сотнику ключ.
Щойно він відімкнув молільню, Тимко забіг всередину. Я дістав сірник і запалив кілька свічок. Ми всі ввійшли й стали біля дверей, спостерігаючи за метушливим Тимком.
Він одразу пішов до каміна.
— Що ти хочеш, Тимку? — здивовано запитала Анна.
— На місце… — сказав він. — На місце…
Тепер усі збагнули, що відбувається. У нижній частині каміна бракувало одного каменя! До того ж віддавна… І Тимко запхав туди злощасну каменюку, наче у пощерблену щелепу. І, хоч як це дивно, — камінь прийшовся, ідеально сів на місце, ніби був там завжди! І тільки засохлі темні плями відрізняли його від решти.
— Нічого не розумію, — сказала Анна нібито сама собі. — Навіщо Тесля взяв камінь саме звідси?
— Анно… — тихо мовив сотник, але вона перебила його.
— Або ж… Може, Соломія впала тут і вдарилася об цей камінь?
— Анно! — сотник крикнув так, аж задзвеніло у вухах. — Ключ від молільні завжди в тебе! Навіть коли Тимко тут прибирає, ти сама відмикаєш двері! Що тут сталося?!
Анна замовкла і попрямувала до виходу, та Котелок перегородив їй дорогу.
— Я можу допомогти пригадати, — запропонував я, й Анна злостиво блиснула очима. — Того вечора Соломія не дочекалася мене під старою вербою, адже я був у шинку. Вона повернулася додому. Та, на свою біду, наштовхнулась на мачуху… Ледве не сказав «на матір»… А ви… Ви ж були певні, що вона замкнена в своїй кімнаті. Тій кімнаті, куди ви поселили мене і де зсередини немає навіть замкової шпарини. Та ви не врахували, що за вікном росте плющ, по якому вона й спустилася того вечора! Ось чому ви потім наказали знищити його: він нагадував вам, що ви не додумалися просто забити вікно!
— Треба було забити твою бісову голову! — прошипіла Анна.
— Ви злякалися, що весілля, яке ви запланували, може не відбутися. І замкнули її тут, у молільні, де збиралися тримати, як у в’язниці. Вікон немає, як і запасних ключів… Скільки там лишалося до весілля? Кілька місяців? Це й була ота нагода постачати коней імператорській армії?
— Тоді це видавалося єдиним для нас порятунком… — тихо мовив сотник. — Я був на межі банкрутства…
Анна стиснула губи так міцно, що їх взагалі не стало видно. Сотник аж почорнів.
— Але що ж сталося потім? — вів далі я, звертаючись уже до Анни. — Ви замкнули непокірну дочку і збиралися, мабуть, лягати спати. Але мало статися щось таке, що розлютило вас. То що ж сталося?