— Дуже добре! Давайте підходити, може ще чимось допоможемо.
— Прожектор! — скомандував Щитов.
На палубі затупали проворні ноги. Потужний прожектор «Аметиста» пробив у темряві широкий освітлений канал. В кінці його з’явилося чорне низьке судно з далеко віднесеною назад трубою. «Нехай стоїть на місці, підходитиму я, — подумав капітан. — Не знаю, які вони спритні…» Прожектор погас, сигнальник швидко виконав розпорядження, потім «Аметист» знову запалив світло і почав наближатися до незграбного на вигляд «американця».
— Цікаво! Вони теж океанографи, як і ми, — жваво проговорив Ганешин («американець» передав світловим сигналом, що на ньому океанографічна експедиція). — Що ж у них скоїлось?
«Аметист» підійшов до корабля, наскільки дозволяли хвилі, розвернувся лагом, і Ганешин, який добре говорив по-англійськи, взявся за рупор. Плескіт хвиль об борти і посвист вітру заглушали уривчасті слова, але радянські моряки швидко з’ясували трагічну суть того, що сталося. Батисфера — стальна куля, недавно збудована для вивчення глибин, — успішно зробила кілька спусків. Під час останнього спуску обірвався підіймальний канат разом з електричним кабелем і стальна куля залишалася на глибині близько трьох тисяч метрів — найбільшій, на яку вона була розрахована. Батисфера оснащена парафіновим поплавком і в разі обриву кабеля, як тільки припиниться подача струму, що живить електромагніти, повинна виплисти сама. Магніти перестають притягувати важкий залізний баласт, і батисфера випливає. Але цього разу не випливла. В ній двоє людей: інженер, що збудував батисферу, — Джон Мілльс, і вчений-зоолог Норман Нурс. Запас повітря — на шістдесят годин. Уже сорок вісім годин тривають марні спроби намацати батисферу й зачепити гаками за спеціально зроблені на ній скоби. Якщо куля не пошкоджена і дослідники в ній живі, їм залишилося повітря тільки на дванадцять-п’ятнадцять годин…
Радянські моряки мовчки стояли на містку. Велика вантажна стріла американського судна, винесена за борт, кивала своїм носом, наче вказуючи на хвилі, Ш° поглинули стальну кулю.
— Здається, їхнє діло труба, Леоніде Степановичу, — тихо промовив Щитов. — Хіба намацаєш на трьох кілометрах у відкритому морі! Без берегів пеленгуватися ні на що… Ні, не хотів би я там бути…
Ганешин мовчки хмурився, позираючи на «Ріковері».
— Федоре Григоровичу, дайте мені шлюпку, — несподівано сказав він.
Щитов помітив його важкий, настійливий погляд.
Американці побачили танцюючу на хвилях шлюпку і швидко спустили трап. На містку Ганешина оточили. Його спокійні, рішучі очі, що дивилися з-під козирка військового кашкета, прикритого жовтим капюшоном, привертали до себе виснажених боротьбою людей.
— Хто начальник? — неголосно спитав Ганешин.
— Я помічник начальника, капітан судна Пенланд, — відповів американець, що стояв навпроти Ганешина. — Начальник там. — Пенланд показав на море.
— Дозвольте задати вам кілька питань, — говорив далі Ганешин. — Вибачте, що я так коротко, треба поспішати, якщо ми хочемо…
— Ви хочете нам допомогти? — запитав хтось дзвінким голосом.
— Так. Але не перебивайте мене, — сухо додав Ганешин, — я розмовляю з командиром.
— Слухаю вас, — швидко відповів американський капітан.
— Скільки у вас тралячих тросів?
— Два.
— Який завдовжки трос залишився на батисфері?
— В тім то й біда, сер, що канат обірвався якраз біля місця його прикріплення до кулі. Щоб зачепити за нього, нічого й думати, тільки за скоби.
— На батисфері є радіо?
— Є, але не працює, живлення було тільки від кабеля.
— За вашими розрахунками, у них повітря ще на дванадцять годин?
— На дванадцять-п’ятнадцять. Це все, скільки вони зможуть протриматися при найжорстокішій економії.
— Так, становище дуже серйозне. А що ви думаєте робити далі?
— Продовжувати тими ж засобами — поки що нічого не вдієш. У бухту Макдональд, на Агатту, прилетять два літаки. Вранці вони будуть тут і привезуть удосконалені захоплювальні пристрої. В день катастрофи ми викликали по радіо військове судно, оснащене тралом-індикатором для відшукування батисфери електромагнітним способом. Воно йде з найбільшого швидкістю і прибуде сюди завтра. Це, власне, наша остання надія, — закінчив капітан Пенланд, чомусь знижуючи голос і наближаючись до Ганешина. — Разом з нами тралили ще два військові судна, зараз вони пішли в бухту Макдональд.