— Що ж, тепер, — серйозним голосом мовив містер Мак-Ґреґор, — ми підійшли до головного пункту порядку денного. Певна річ, я говорю про... ем-м-м-м... це неприємне питання, яке, я боюся, нам таки доведеться порушити. Панове, перейдімо до питання обрання нового члена нашого клубу з-поміж аборигенів. Раніше, обговорюючи цю тему...
— Якого біса! — перервав цей спіч Елліс, скочивши на місці. — Якого біса, я вас питаю? Знову все спочатку? Ви серйозно? Повертатися до питання обрання клятого чорномазого до клубу після всіх нещодавніх подій? Боже правий, я гадав, навіть Флорі вистачить клепки облишити цю ідею!
— Дивно чути, що наш друг Елліс здивований порядком денним, адже ми всі, якщо мене не зраджує пам’ять, уже обговорювали це питання.
— До біса добре обговорили, ага! І всі, між іншим, заявили, що думаємо з цього приводу! Богом клянуся, я...
— Почекаємо, можливо, наш друг Елліс сяде на кілька хвилин, — з нечуваною терплячістю сказав містер Мак-Ґреґор.
— Дурня якась! — вигукнув Елліс, усідаючись на місце.
Бірманці з того берега річки, за якими спостерігав Флорі, сіли в сампан, завантаживши в нього якийсь дивний довгий безформний згорток. Із купи своїх паперів містер Мак-Ґреґор витягнув листа.
— Можливо, ліпше почати з пояснення, звідки це питання взагалі виникло. Наш комісар повідомив мені, що зверху надійшов циркуляр, згідно з яким у ті клуби, в яких ще немає місцевих членів, треба прийняти до складу хоча б одного аборигена. Рішення оскарженню не підлягає. У цьому циркулярі зазначено, що... А, от воно: «Зневажання товариством місцевих високопоставлених чиновників — політика хибна». Тут маю сказати, що з цим докором я категорично не погоджуюся. Ми тут ні до чого. Адже саме ми виконуємо справжню, доручену урядом, роботу, живучи серед місцевих, і бачимо речі такими, якими вони є, а не витаємо в хмарах, як ці Педжетовські маріонетки, які лише заважають нам, видаючи вказівки зверху. Тут комісар зі мною погоджується, однак...
— Казна-що! — знов утрутився Елліс. — До чого тут комісар чи хтось інший? Це наш власний триклятий клуб! Хіба не можемо ми робити в ньому все, що нам заманеться? Яке вони мають право диктувати нам, що робити у вільний від службових обов’язків час?
— Саме так! — озвався Вестфілд.
— Не треба квапити події. Вислухавши комісара, я сказав, що передовсім маю виставити це питання на обговорення з вами. Він погодився, запропонувавши таке: знайдись у клубі бодай одна людина, яка підтримає цю ідею, на його думку, було б доцільним прислухатися до циркуляра й кооптувати тубільця. І навпаки: якщо весь клуб стане протестувати проти цієї вимоги, то від неї слід відмовитися. Але важливо: у такому разі думка повинна бути одностайною.
— Одностайна так одностайна, — буркнув Елліс.
— Тобто ви хочете сказати, — мовив Вестфілд, — що ми самі вирішуємо, чи пускати їх сюди?
— Гадаю, можна трактувати й так.
— Що ж, тоді слід йому передати, що ми всі до одного проти.
— До біса рішуче проти. Тому раз і назавжди хочемо поставити на цьому крапку.
— Саме так! — відрізав містер Лакерстін. Геть з-перед очей цих чорних телепнів! Дух військової єдності й усе таке.
На подібний звуковий супровід містера Лакерстіна в таких випадках завжди можна було розраховувати. Насправді до Британської Індії йому ніколи не було діла, як і не було до того, з ким пити — аборигеном чи співвітчизником. Але коронне «Саме так!» завжди було напоготові, коли хтось пропонував відшмагати бамбуком слуг чи кинути в киплячу олію націоналістів. І цим шляхетним виявом відданості Імперії містер Лакерстін пишався, виправдовуючи своє пияцтво. Це була його власна формула респектабельності. І сам Мак-Ґреґор потайки радів такому злагодженому рішенню. Адже якщо доведеться кооптувати когось із азійців, найімовірніше, це буде доктор Верасвамі, до якого після втечі Нга Шве О в нього був украй низький кредит довіри.
— Що ж, то я можу вважати, що всі виступили проти? — запитав він. — Якщо так, незабарно доповім комісарові. В іншому разі мусимо перейти до обговорення кандидата.
І ось тут підвівся Флорі. Настав час сказати своє слово. Серце, здавалось, підстрибнуло до самого горла й перекрило повітря. Зі слів Мак-Ґреґора було зрозуміло, що обрання доктора до членів клубу залежить лише від одного його слова. Але яка ж нудота, навіщо йому втручатися! Який лишень зчиниться ґвалт! Чорт його за язика смикнув пообіцяти докторові допомогу! Але яка вже різниця, він дав слово й мусив його дотримати. А ще зовсім нещодавно міг би з легкістю його порушити, як узірцевий пука-сахіб! Тоді, та не тепер. Він повинен довести справу до кінця. Повернувшись до усіх боком, приховуючи родиму пляму, Флорі здалеку почув свій тихий, винуватий голос:
— Наш друг містер Флорі має якусь пропозицію?
— Так. Я висуваю кандидатуру доктора Верасвамі.
Одразу здійнявся такий шквал емоцій, що містер Мак-Ґреґор був змушений стукнути кулаком по столу й нагадати джентльменам, що в сусідній кімнаті перебувають дами. Елліс, однак, і не думав зупинятися. Він знову схопився на ноги, шкіра навколо носа від люті вмить побілішала. Зараз вони стояли з Флорі обличчя до обличчя, кожен готовий завдати удару.
— Гей ти, недоумку, а ну бери своє слово назад!
— Ні, цього не буде.
— Ах ти ж свинюка недорізана! Підстилка чорномазих! Плазуєш перед ними, рабствуєш! Ти х... чортів мерзотник!
— Порядок! — вигукнув містер Мак-Ґреґор.
— Та ви лишень подивіться на нього! Полюбуйтеся! — майже в сльозах вигукнув Елліс. — Кинув усіх нас заради череватого нігера! Після всього, що ми йому втокмачували! Ми ж збиралися триматися спина до спини й назавжди дати відсіч часниковому смороду, відігнавши на сотні кілометрів від клубу! Боже мій, кишки вивертає від одного лише погляду на цього...
— Флорі, друже, забери свої слова назад! — сказав Вестфілд. — Не будь чортовим дурнем!
— Більшовизм у всій його красі, чорт забирай! — вигукнув містер Лакерстін.
— Гадаєте, мені є якесь діло до того, що ви тут говорите? Гадаєте, від вас тут щось залежить? Слово за Мак-Ґреґором.
— Що ж, то це ваше... ем-м-м-м... остаточне рішення? — похмуро запитав містер Мак-Ґреґор.
— Так.
— Шкода! Що ж, у такому разі, боюся, у мене не лишається вибору, — зітхнув містер Мак-Ґреґор.
— Ні! Стійте! Стривайте! — вигукнув Елліс, трясучись від люті. — Не піддавайтеся йому! Поставте на голосування! І якщо цей сучий син не кине в урну чорну кулю, як і всі ми, одразу ж виставимо його з клубу й заживемо по-людськи. Дворецький!
— Слухаю, сахібе! — відповів слуга, який щойно прибіг.
— Тягни сюди урну й кулі. Чому стоїш? Забирайся! — грубо додав він, коли дворецький виконав наказ.
Дихати стало нічим, опахало чомусь перестало рухатися. Із невдоволеним, проте неупередженим виразом містер Мак-Ґреґор підвівся й витягнув з урни для голосування дві шухляди, в яких зберігали чорні та білі кулі.
— Панове, маємо дотримуватися порядку. Містер Флорі пропонує кандидатуру доктора Верасвамі, цивільного хірурга. Вибір, на мою думку, хибний, вельми хибний! Однак перш ніж ставити питання на голосування...
— Та годі робити з мухи слона! — сказав Елліс. — Ось мій голос! І ще один за Максвелла, — додав він, закинувши в урну дві чорні кулі. А потім його раптом охопила лють, і він схопив шухляду з білим кулями й перевернув на долівку. Кулі швидко розкотилася по всіх закутках. — Ось! Якщо є охочі ними скористатися — уперед!
— Чортів блазень! Думаєш, ти цим робиш ліпше?
— Сахібе!
Від крику всі здригнулися й озирнулися назад. Над балясами веранди стирчало перелякане обличчя чокри, що видерся сюди знизу. Однією хилкою рукою він тримався за поруччя, а іншою тикав убік річки.