— Ану тихо! — різко крикнув Елліс, обертаючись до неї. — Слухайте всі! Чуєте?
Знадвору надходив глибокий гомінкий звук, що віщував небезпеку, схожий на бурмотіння розлюченого велетня. Містер Мак-Ґреґор підвівся, поправив окуляри. Здавалося, кожен його м’яз був готовий до бою.
— Схоже на бунт невдоволених мас! Дворецький, підніми лампу. Міс Лакерстін, подбайте про свою тітку, переконайтеся, що вона не ушкоджена. Решта за мною!
Усі рушили до вхідних дверей, які хтось, ймовірно дворецький, устиг замкнути. Градом прогримів залп з дрібної гальки. Почувши удари об двері, містер Лакерстін кинувся назад і сховався за спинами співвітчизників.
— Дідько, підіпріть хтось двері! — вигукнув він.
— Ні в якому разі! — звелів містер Мак-Ґреґор. — Ми повинні вийти на вулицю. Ховатися тут замість того, щоб показатися натовпу, буде фатальною помилкою!
Він відчинив двері й сміливо вийшов на сходи. На доріжці стояло близько двадцяти бірманців, озброєних дахами й палицями. Паркан в усіх напрямках оточила величезна юрба людей, які заполонили собою й дорогу, і навіть майдан. Не менше як дві тисячі душ майоріло своїми чорними обличчями й білими лонджі, виблискуючи в місячному сяйві дахами, що здіймалися над їхніми головами, наче хвилі бурхливого моря. З кам’яним обличчям, тримаючи руки в кишенях, до Мак-Ґреґора вийшов Елліс. Містер Лакерстін кудись пощез.
Закликавши до тиші, Мак-Ґреґор підніс угору руку:
— І як нам усе це розуміти? — суворо крикнув він.
Почулися крики, кілька грудочок латериту розміром з крикетний м’яч посипались з дороги, але, на щастя, ніхто не влучив. Один з чоловіків на доріжці повернувся й махнув рукою іншим, кричачи, що ще не час кидати каміння. Потім він вийшов назустріч європейцям. Це був дужий хлопець з добродушним обличчям років тридцяти, із вусами, що перевернутою підковою спускалися вниз, одягнений у майку та лонджі, задертим до колін.
— Як усе це розуміти? — повторив своє запитання Мак-Ґреґор.
Хлопець заговорив з веселою посмішкою, навіть не сказати, що нахабно:
— Ми прийшли не з вами сваритися, мін гій. Ми прийшли за торговцем деревиною Еллісом (Він вимовив ім’я як «Елліт»). — Хлопець, якого він сьогодні вранці вдарив, осліп. Віддайте Елліта нам, ми повинні його покарати за це. Решту ми не чіпатимемо.
— Запам’ятай обличчя цього задрипанця, — сказав Елліс через плече Флорі. — Коли все минеться, впаяємо йому сім років.
Містер Мак-Ґреґор зайшовся багрянцем, його охопила так несамовита лють, що, здавалося, він ось-ось лусне. Кілька хвилин обурення не давало вимовити й слова, потім, зібравшись, він сказав англійською:
— Ви хоч уявляєте, з ким говорите? За двадцять років я ще не чув такого нахабства! Негайно забирайтеся геть, поки я не викликав військову поліцію!
— Вам ліпше поквапитися, мій гій. Ми знаємо, що у ваших судах нам нічого шукати справедливості, тому прийшли власноруч покарати Елліта. Передайте його нам, інакше всі ваші проллють немало сліз.
Мак-Ґреґор, не тямлячи себе від люті, розсік кулаком повітря, наче забивав цвях:
— Я сказав, забирайся геть, сучий ти сину! — закричав він, уперше за багато років удавшись до лайки.
Наступної миті з дороги полетів шквал каміння, що поцілило в усіх, зокрема й бірманців, які стояли на стежці в саду. Мак-Ґреґорові дісталося просто по обличчю й мало не збило з ніг. Європейці поспіхом забігли всередину й зачинили двері на засув. Окуляри Мак-Ґреґора розбили, з носа юшила кров. Повернувшись до лаунджу, вони знайшли місіс Лакерстін, яка конвульсивно звивалася в кріслі, наче доведена до істерики змія, та її чоловіка, який мов укопаний стояв посеред кімнати з порожньою пляшкою в руках. Дворецький навколішках у кутку набожно хрестився (він був римо-католиком), чокри ридали, а Елізабет, яка хоч і зблідла, єдина, хто зберігав спокій у цій компанії.
— Що відбувається? — вигукнула вона.
— Ми в повній дупі, ось що відбувається! — сердито буркнув Елліс, обмацуючи на потилиці ушкоджені місця. — Нас оточили бірманці й закидають камінням. Але зберігайте спокій! Виламати двері в них кишка тонка!
— Негайно викликайте поліцію! — нечітко промовив містер Мак-Ґреґор, затискаючи хустинкою носа.
— Не вийде! — сказав Елліс. — Я оглядався, поки ви з ними говорили. Ці бісові покидьки, щоб їхні душі горіли в пеклі, відрізали нам шлях до казарм! Тому про поліцію можна забути. У Верасвамі весь двір забито.
— Тоді лишається чекати. Будемо сподіватися, що їм самим це набридне й вони розійдуться. Місіс Лакерстін, опануйте ви себе вже, благаю! Навряд чи нам щось справді загрожує, запевняю вас!
Але крики знадвору свідчили про інше. Галас не вщухав ані на мить. Бірманці, здавалося, сотнями завалюються у двір. Несподівано ґвалт знадвору став таким гучним, що замкненим у клубі доводилося кричати, щоб почути одне-одного. Усі вікна лаунджу зачинили, щільно засунули їх цинковими решітками, які інколи використовували для захисту від москітів. Однак звідусіль лунав звук битого скла, сповіщаючи про чергове розбите вікно. Потім почувся й невпинний стукіт каміння, від якого здригалися тонкі дерев’яні стіни і, здавалося, що вони ось розколються. Елліс відкрив решітку й розгнівано жбурнув у натовп пляшку, але у відповідь посипався град каміння, і йому довелося швидко зачинити її знов. І хоча здавалося, що іншого плану, окрім як закидати клуб камінням, у бірманців не було, сама сила шуму спричинила неабияке занепокоєння ситуацією й сильно розгойдувала нерви. Ніхто з присутніх і не думав звинувачувати Елліса — єдиного винуватця того, що відбувалося. Натомість спільна небезпека, здавалося, згуртувала їх на деякий час. Напівсліпий без своїх окулярів містер Мак-Ґреґор стурбовано став посеред кімнати, віддавши праву руку місіс Лакерстін, яка не припиняла її погладжувати, намагаючись встояти на ногах. За його ліву ногу вчепився чокра. Містер Лакерстін знову зник. Елліс люто топтав підлогу й тряс кулаком убік поліційних казарм:
— Та де ж та поліція? Ці йо... боягузливі довбні? — крикнув він, не звертаючи уваги на присутніх жінок. — Чому вони ще не тут? Дідько, такий шанс випав раз на сто років! Було б у нас хоч десять рушниць, ці виродки б зараз хлюпалися у власній крові!
— Ось-ось мають бути! — крикнув містер Мак-Ґреґор. — Треба трохи часу, щоб пробратися крізь цей натовп.
— Але чому ці жалюгідні сучі сини не пустять у хід свої рушниці? Могли б уже перебити їх в криваве місиво. Чорти їх дери, якщо проґавлять такий шанс!
Одна з цинкових решіток розірвалася, упустивши в кімнату камінь. Крізь свіжий отвір пролетів ще один, відскочив від плаката на стіні, зачепив лікоть Елізабет і, зрештою, приземлився на стіл. Ззовні пролунали тріумфальні крики, потім загупало по стелі. Кілька дітей улаштували собі найліпшу розвагу у своєму босоногому житті: залазили по деревах на дах, а потім зісковзували по ньому вниз. Місіс Лакерстін перевершила все попереднє своє голосіння й видала такий крик, який легко заглушив ґвалт знадвору.
— Заткніть це бісове бабисько! — заволав Елліс. — Наче свиней тут ріжемо. Треба щось робити. Флорі, Мак-Ґреґоре, підійдіть! Придумайте, як нам вибратися з цієї дупи!
Раптом Елізабет, яка до цього трималася молодцем, не витримала й розридалася. Удар від каменю роздер лікоть. На превеликий подив Флорі, вона міцно схопила його руку. Навіть у таку напружену мить це змусило його серце тьохнути. Він спостерігав за цією сценою майже осторонь — його неабияк дратував шум, утім не лякав. Йому завжди важко вірилося, що азійці можуть бути справді небезпечними. Лише відчувши у своїй руці руку Елізабет, усвідомив усю серйозність ситуації.
— О, містере Флорі, будь ласка, вигадайте щось! Ви можете, я знаю! Що завгодно, аби не дозволити цим страшним людям вдертися сюди!
— Якби один з нас зумів пробратися до поліційних казарм! — простогнав містер Мак-Ґреґор. — Справа серйозна, нам потрібен саме британський офіцер, бірманський не впорається з командуванням! У найгіршому разі піду я, це мій обов’язок.
— Не будьте дурнем! Розріжуть горлянку й будь здоров! — вигукнув Елліс. — Якщо вони й справді надумають удертися сюди, піду я. Лишень подумати — загинути від рук оцих свиней! Тримайте мене семеро! Нам би лише поліцію сюди, перестріляли б увесь бісів натовп!