Переступивши поріг клубу, Флорі почув похмурий голос Вестфілда: «Макдуфе, починай!». Усередині клубу було лише чотири кімнати з тиковими стінами, від яких тхнуло сирістю. В одній з них розмістили сиротливе «книгосховище», що налічувало п’ять сотень запліснявілих романів, в іншій — старий зачовганий більярдний стіл. В останнього, щоправда, нечасто бували відвідувачі, оскільки протягом більшої частини року сюди зліталися орди мошкари, що жваво накручували круги навколо ламп, а потім так само жваво обсипали собою оббивку. Був тут і салон для картярів, і лаунж, з просторої веранди якого відкривався на ріку краєвид; щоправда, о цій порі дня всі вікна було зашторено бамбуковими завісками. Попри всі сподівання, лаунж був, на диво, незатишним приміщенням: підлога застелена кокосовими циновками, а з меблів тут були лише плетені крісла й столи, засмічені глянцевими ілюстрованими виданнями. З усіх стін на відвідувачів витріщалися запилюжені рогаті опудала тутешніх замбарів і рясно наліплена дешева японська мазня. Вітер поволі колихав звисаюче зі стіни опахало, здіймаючи клуби пилу в ще прохолодному повітрі.
Зараз у лаунжі відпочивало троє чоловіків. Просто під опахалом, спершись ліктями об стіл й обхопивши руками свою покриту хворобливим рум’янцем голову, постогнував миловидний, трохи одутлий молодий чоловік років сорока. Це був містер Лакерстін — голова місцевої лісоторговельної компанії. Минулого вечора він так напився, що тепер розплачувався за це. Його колега із сусідньої компанії, містер Елліс, застиг напроти дошки оголошень, вичитуючи якесь повідомлення з такою уважністю, наче від того залежало все його майбутнє життя. Це був метушливий коротун з жорстким скуйовдженим волоссям, що покривало бліде витягнуте обличчя. Окружний лісничий містер Максвелл розвалився на одному з шезлонгів з номером «Ниви». Упізнати його можна було хіба що за двома маслакуватими ногами й пухкими волохатими руками, які тримали газету.
— Погляньте-но на цього безсоромного стариганя, — промовив Вестфілд, ніжно взявши містера Лакерстіна за плечі й термосячи його. — Взірець для молоді, еге ж? Хвала небесам, я не на твоєму місці, бідолахо. Ось так подивишся на тебе — й одразу зрозуміло, який матимеш вигляд у сорок.
На це містер Лакерстін зміг відповісти лиш стогоном, в якому можна було розчути одне слово: «бренді».
— Нещасний дідуган, — продовжив свої знущання Вестфілд, — великомученик пияцтва. Я навіть бачу, як з тебе випаровується спирт. Нагадуєш того старого полковника, який заснув без москітної сітки. Усі допитували його слугу, як це сталося, і той відповів: «Уночі господар був надто п’яний, щоб помітити москітів, а зранку москіти — надто п’яні, щоб помітити господаря». Ну й вигля-я-яд... гужбанив усю ніч, а йому все мало. А тим часом до улюбленого дядечка їде погостювати крихітка-племінниця. Це ж уже сьогодні, так, Лакерстіне?
— Та облиш ти цього п’яного чаркодуя, — озвався своїм єхидним тоном лондонського кокні містер Елліс, не відриваючись від дошки.
Містер Лакерстін знову застогнав:
— У... племінницю! Налийте мені бренді, Богом прошу!
— О-о-о-о... непоганий досвід чекає на племінницю: сім днів на тиждень споглядати, як дядечко валяється під столом... Гей, виночерпію! Неси бренді для маестро!
Дворецький, кремезний темношкірий дравід з вологими жовтими очима, які зазвичай бувають у собак, приніс бренді на мідній таці. Флорі з Вестфілдом замовили собі джин. Заливши в себе трохи бренді, містер Лакерстін відкинувся назад у крісло, стишивши звук свого стогону. Тепер можна було розгледіти його м’ясисте відкрите обличчя, на якому стирчала щіточка з вусів. Про таких, як він, кажуть «добра душа», для щастя йому треба небагато, лише, як він сам висловлювався, «трохи веселощів». У дружини була на нього єдина можлива управа: ніколи не випускати його з поля зору більше ніж на годину чи, у крайньому разі, на дві. Лише раз, через рік після одруження, вона залишила його аж на пів місяця й несподівано повернулася на день раніше, застукавши його п’яним у компанії бірманської дівки, яка намагалася втримати Лакерстіна у вертикальному положенні, доки той прикінчував пляшку віскі з горла. Відтоді вона пильнувала його, як він сам частенько жалівся, «як кішка трикляту мишачу нору». Однак слід віддати йому належне: за цих жорстких обставин йому таки частенько, хоч і недовго, удавалося добряче «повеселитися».
— Дідько, що коїться з моєю головою цього бісового ранку? — Нарешті вимовив він. — Вестфілде, клич офіціанта назад. Я маю встигнути випити ще один бренді, перш ніж моя благовірна добіжить сюди. Уявляєш, поки племінниця перебуватиме в нашому домі, вона збирається врізати мій пияцький пайок до чотирьох склянок на день, ще й розбавлених содовою. Горіти їм обом у пеклі!
— Та годі вже клеїти дурня! Джентльмени, як вам таке? — знов озвався Елліс із кислою міною. Цей коротун мав доволі сумнівну манеру ведення розмови: майже ніколи не відкривав рота, не образивши при цьому хоч когось. Свій акцент зухвалого кокні він навмисне перебільшував, так його вимова мала саркастичніший тон. — Ви вже бачили, що тут начудив старий Мак-Ґреґор? Такий подарунок для всіх нас. Максвелле, та годі вже куняти! Дуй сюди та слухай!
Максвелл повільно опустив «Ниву». Свіженький блондин, кров з молоком, віком не більше як двадцять п’ять чи двадцять шість років, він був занадто молодим для посади, яку обіймав. Своїми важкими кінцівками й густими білими віями той нагадував возового коня. Елегантним і водночас сповненим підступності швидким рухом, відчепивши папірець від дошки, Елліс почав зачитувати його всім присутнім. Текст написав містер Мак-Ґреґор, який посаду заступника комісара суміщав з секретарем клубу.
— От просто послухайте: «Оскільки до членів нашого клубу до сьогодні не належить жоден член азійського походження, на підставі інформації, що опубліковано в офіційній урядовій пресі, згідно з якою британські клуби повинні рівнозначно приймати до своїх лав як європейців, так і мешканців Сходу, адміністрація клубу вважає за потрібне розглянути питання впровадження цієї практики в Чаутаді. Ця тема буде відкрита для обговорення на наступних загальних зборах. З одного боку, слід зауважити, що...» Так, решту цієї маячні читати немає жодного сенсу. Навіть оголошення не може написати без нападу словесного проносу. А проте суть справи зрозуміла. Просить нас порушити всі наші правила й прийняти в клуб маленьке чепурне негреня. Наприклад, нашого ненаглядного доктора Верасвамі, якого особисто я кличу «Віразвами». Ще те задоволення, чи не так? Я вже бачу цю партію в бридж: наші чорномазі приятелі всідаються за столом, вивалюють на нього свої пузедла й дихають на нас часником, як вогнедишні дракони. Бр-р-р-р... ви тільки уявіть! Кажу вам: ми повинні об’єднати зусилля та раз і назавжди висловити свою тверду позицію цьому старому графоманові. То що скажете? Вестфілде? Флорі?
Усівшись за стіл і підкуривши чорну смердючу бірманську чируту, Вестфілд по-філософськи стенув тонкими плечима.
— Боюся, нам доведеться скоритися неминучому. Ці аборигени вже, як мошкара, обліпили всі тутешні клуби й навіть в Пегу. Бачте, країна крокує в майбутнє. Наш клуб — останній форпост у Бірмі, що тримав оборону.
— Тримає! І що важливіше — ми маємо до біса шансів продовжувати триматися. Та я ліпше сконаю в канаві, ніж упущу сюди чорномазого! — Відтак Елліс дістав з кишені оцупок олівця. Із дивовижно єхидною міною, яка зазвичай з’являється на обличчі, коли хтось збирається вчинити якусь нікчемну витівку, він обережно прикріпив аркуш на місце й акуратно домалював дві крихітні літери «П. Т.» напроти підпису Мак-Ґреґора («П. Т.» — «Пішов ти») — Ось що я думаю з цього приводу. І повторю йому це в обличчя, щойно він тут з’явиться. А що ти скажеш, Флорі?
Увесь цей час Флорі не проронив ані пари з вуст. Попри те, що від природи він був доволі балакучим, у клубні теревені зазвичай втручався рідко. От і зараз тихенько сидів собі за столиком і насолоджувався статтею Ґілберта Честертона в «Лондонських новинах», погладжуючи потилицю Фло лівою рукою. Однак Елліса це не дуже хвилювало. Проте коротун не заспокоїться, поки не вичавить з інших схвалення своїх слів. Він повторив запитання, що змусило Флорі відірватися від газети й зустрітися з ним поглядом. За лічені секунди ніздрі Елліса роздулися так, що шкіра навколо його носа миттю зблідла. Таке завжди траплялося з ним за першої ознаки гніву. Тієї ж миті з його рота полився такий потік відбірної лайки, який міг би з легкістю ошелешити присутніх, якби вони не звикли чути таке щоранку.