— Гадаю, на вашому віку було чимало землетрусів, чи не так, дворецький? — запитала місіс Лакерстін з непритаманною їй люб’язністю.
— О так, мадам, дуже багато! 1887-го, 1899-го, 1906-го, 1912-го й ще дуже багато, мадам!
— 1912-го трусило найсильніше, — сказав Флорі.
— Сер, а 1906-го який! Дуже великий шок, сер! Тоді повалився буддійський ідол тхатханабанг з верхівки храму. По-вашому, мадам, це буддійський єпископ сказав, що це поганий знак, який віщує неврожай рису й епідемію ящуру. Перший мій землетрус стався 1887 року. Тоді я був ще малим чокрою майора Мак-Лагана, сахіба, який тієї ночі ховався під столом й обіцяв наступного ранку кинути пити. Напився так, що думав, то якась кара, а не землетрус. А ще двох корів забило на смерть уламками зірваних дахів...
Європейці пробули в клубі до опівночі. Дворецький разів із шість навідувався до них, щоразу з новою байкою. Це була його зоряна мить. Куди й ділася вся та зверхність і зневага, якою зазвичай його тут зустрічали. Ніщо так не зближує людей, як пережитий разом землетрус. Іще б один поштовх — і вони б запросили дворецького сісти за їхній столик.
Тим часом Флорі так і не освідчився. Ну хто ж просить руки дівчини одразу після землетрусу? Та й Елізабет до кінця вечора більше не вдалося застати саму. Та, зрештою, яке це мало значення тепер, коли він усім серцем відчував її своєю. Уранці ще буде вдосталь часу. З цією думкою, спокійний і виснажений після важкого довгого дня, Флорі пішов спати.
Розділ шістнадцятий
З білястих від посліду масивних гілок ксилій, що росли біля кладовища, здійнялася зграя стерв’ятників, вимальовуючи своїми дужими крилами спіралі в небі. Було ще рано, та Флорі вже вийшов з дому. Він рішуче крокував до клубу, щоб там дочекатися Елізабет й офіційно зробити їй пропозицію. Щось підсвідомо підказувало йому, що ліпше поквапитися й зробити це до того, як з джунглів повернуться інші його співвітчизники.
Вийшовши із двору, він неочікувано побачив, що в полку Чаутади прибуло. На білому поні із тонким, мов голка, списом у руці майданом галопував юнак. За ним бігло кілька сихків, схожих на сипаїв, тримаючи за уздечки ще двох поні — гнідого й бурого. Порівнявшись з ним на дорозі, Флорі зупинився й бадьоро прокричав «Доброго ранку!» Привітався з незнайомцем він не тому, що впізнав його, просто так було заведено в містечках, схожих на це. Помітивши цей жест, молодик елегантно розвернувся й завернув поні до узбіччя. Це був високий і стрункий молодий чоловік років двадцяти п’яти, викапаний кавалерійський офіцер. У нього було одне з тих кроликоподібних облич, поширених серед англійських солдатів, зі світло-блакитними очима й маленьким трикутником передніх зубів, що стирчали з-під верхньої губи. Однак цей кролик мав безстрашний і навіть жорстокий вигляд. Бойовий кролик. На поні він сидів так, наче з ним вони становили єдине ціле, і аж надто агресивно випромінював молодість й чудову форму. Його свіже обличчя засмагло рівно до того відтінку, який найліпше пасував світлим очам; та й сам він був витончений, немов щойно зійшов з портрета, що підкреслював білий топі з оленячої шкіри та високі лаковані черевики, які виблискували в ранковому сонці, як стара пінкова люлька. Вони ще не заговорили, а Флорі вже почувався незручно в його присутності.
— Як справи? — спитав Флорі. — Щойно приїхали?
— Прибув уночі. Останнім поїздом, — відповів він непривітним хлопчачим тоном. — Нас з хлопцями командували сюди на випадок, якщо у ваших місцевих пройдисвітів виникнуть якісь проблеми. Верролл. Військова поліція, — представився він, не запитуючи при цьому імені Флорі.
— Точно, ми чули, що в штабі планують когось прислати на підмогу. Дозвольте спитати, де ви квартирувалися?
— Поки що в придорожньому готелі. Учора там планував заночувати якийсь чорномазий жебрак — акцизний чиновник чи щось таке. Випхав його коліном під зад. Паскудна діра, еге? — додав він, обводячи головою всю Чаутаду.
— Не думаю, що чимось гірша чи ліпша за інші маленькі станції. Надовго до нас?
— Дякувати Богові, не більше ніж на місяць. Ну плюс-мінус. До перших дощів. Паскудний у вас тут майдан, згодні? Хіба важко скосити все це? — продовжив він, збиваючи своїм списом висохлу траву. — Жодної надії пограти в поло чи щось таке.
— Про поло тут можете забути, — сказав Флорі. — Теніс — найліпша доступна альтернатива. Нас тут усього восьмеро й більшість проводить три чверті свого часу в джунглях.
— Дідько! Що ж за діра!
Відтак запанувала тиша. Високі бородаті сикхи зібралися гуртом, оточивши кінські голови й без особливої прихильності розглядали Флорі. Було абсолютно ясно, що Верролл нудився від розмови й мріяв якнайшвидше втекти. Ще ніколи в житті Флорі не відчував себе таким небажаним, старим або нікчемним. Придивившись до поні Верролла, він помітив, що це була кобила арабської чистокровної породи з гордою шиєю і витягнутим шлейфом хвостом; бездоганна молочно-біла іграшка вартістю в кілька тисяч рупій. Очевидно, відчувши, що й так забагато поговорив для одного ранку, Верролл смикнув за уздечку й розвернув поні.
— Який у вас чудовий поні, — сказав Флорі.
— Так, непоганий, ліпший за бірманську дрібноту. Вирішив трохи попрактикуватися в тентпеґінґ. З м’ячем для поло в цій багнюці все одно дарма возитися. Гей, Хіра Сінгхе! — покликав він і розвернув поні.
Сипай, що тримав гнідого поні, передав уздечку товаришеві й помчав до позиції за сорок метрів, забивши в землю вузький самшитовий кілок. На присутність Флорі Верролл більше не реагував. Підняв спис, прийняв бездоганну виправку для прицілу. Індійці вмить позабирали з його шляху інших коней і тепер стояли в очікуванні майстер-класу. Відчувши натиск колін вершника на своїх боках, поні рвонув уперед, як ядро з катапульти. Із грацією кентавра високий і стрункий юнак нахилився в сідлі, опустив спис і чітко завів його у вушко кілочка. «Шабаш!», — почулося сухе бурмотіння слуги, який спостерігав за цим. У найліпших традиціях кінного спорту Верролл підняв спис з нанизаним на нього кілочком, розвернувся і галопом помчав до сипая, передавши його слузі.
Ще двічі Верролл атакував мішень, обидва рази вдало, демонструючи незрівнянну грацію й надзвичайну церемоніальність. Індійська група підтримки зосередилась на влученні кілка списом з такою серйозністю, наче йшлося про якийсь релігійний обряд. Флорі, на якого Верролл зі своїм спеціально створеним для ігнорування небажаних співрозмовників обличчям, уже давно не звертав жодної уваги, стояв на тому ж місці. Сам факт, що ним знехтували, не давав йому ворухнутися. Якось Верроллові за такий короткий проміжок часу вдалося наповнити його жахливим відчуттям неповноцінності. Флорі напружено вигадував привід для поновлення розмови, коли, піднявши голову на схил пагорба, побачив Елізабет у світло-блакитній сукні, яка виходила з воріт дядечка. Мабуть, вона застане третю атаку на кілочок. Серце болісно защеміло. У голові промайнула одна з тих нестримних думок, які зазвичай віщують неприємності. Гукнувши Верролла, який гарцював за кілька кроків від нього, він вказав палицею на інших поні й спитав:
— Ці двоє теж натреновані?
Кинувши через плече доволі непривітний погляд на Флорі, якого за очікуваннями Верролла вже давно там не мало бути, той буркнув:
— Що?
— Чи натреновані цій справі ваші інші поні? — повторив Флорі.
— Бурий непоганий у цьому. Але мчить, як стріла, треба бути дуже вправним.
— Дозволите мені спробувати?
— Валяйте, — геть немилостиво відповів Верролл. — Глядіть не розріжте йому морду, не тягніть сильно.
Сипай підвів поні, Флорі вдав, що розглядає ланцюг. Насправді він тягнув час, доки Елізабет наблизиться на двадцять-сорок кроків. За його планом, він мав поцілити в кілець саме тоді, коли вона порівняється з ними — на маленьких бірманських поні за умови, що вони скачуть прямо, зробити це доволі легко — і невимушено під’їхати до неї, тримаючи зірвану мішень на списі. Це точно було правильним ходом. Так він убереже її від думки, що це рожевощоке щеня — єдиний чоловік на землі, який уміє скакати верхи. І хоч Флорі був у шортах, в яких так незручно їздити верхи, він знав, що саме в них на спині коня він матиме найкращий вигляд.