Елізабет наближалася. Флорі сів у сідло, підхопив в індійця спис і махнув ним, вітаючись з нею. Однак вона цей жест залишила без уваги — можливо, соромилася показати почуття перед Верроллом. Дівчина відвернулася вбік кладовища, щока палала.
— Чало, — прокричав Флорі індійцю й ударив коліньми об боки коня.
Уже наступної миті, лише за кілька стрибків поні, Флорі відчув, як зі свистом вилітає із сідла, а потім з тріском вдаряється об землю, ледь не вивернувши з суглоба плече, і котиться сторч головою. На щастя, спис упав трохи далі від нього. Нерухомо лежачи на спині, неясним зором він ледь розрізняв грифів, які кружляли в блакитній далині. Потім сфокусувався на тюрбані кольору хакі й темному обличчі бородатого сикха, що схилявся над ним.
— Що сталося? — спитав Флорі англійською і болісно піднявся на лікоть. Сикх грубо буркнув щось собі під ніс і показав на бурого поні, що з перевернутим сідлом нісся геть з майдану. Воно не було затягнуте, ось чому Флорі впав.
Коли Флорі випростався, тіло пройняв нестерпний біль. На правому плечі сорочка була роздерта й вся промокла від крові, зі щоки теж сочилися багряні краплі. Тверда земля зідрала шкіру. Капелюха теж знесло. Болісно вжалила згадка про Елізабет, яка наближалася до нього вже за кроків десять і дивилася на те, який осоромлений він там розлігся. «Свята Діво Маріє! Боже мій! Який дурний вигляд я зараз маю!» — налякано думав він. Ця думка боліла більше ніж вивихнуте плече. Він міцно затулив родиму пляму, хоча пошкоджена була інша щока.
— Ах, Елізабет! Доброго ранку, Елізабет! — із штучною бадьорістю і веселістю, як і будь-який дурень у такій ситуації, вигукнув він.
Вона не відповідала і, що вражало більше за це, пройшла повз нього й не зупинилася навіть на мить, ніби його тут і не було.
— Елізабет! — окликнув знов ошелешений Флорі, — Бачили, як я гепнувся? Сідло було не закріплене. Цей бовдур сипай...
Вона його чула, більше жодних сумнівів не виникало. На мить Елізабет повернула до нього своє обличчя, подивилася в його бік, як на порожнє місце й знов розвернулася до кладовища. У Флорі похололо в п’ятах. Не тямлячи себе від страху, він усе продовжував кричати:
— Елізабет! Ви чуєте? Елізабет!
Ігноруючи його присутність, вона ні словом, ні жестом, ні поглядом не подавала знаку, а йшла далі дорогою, цокаючи каблуками й гордо тримаючи осанку.
До місця падіння підійшли сипаї, обступивши Флорі, і навіть сам Верролл. Деякі сипаї привітались з Елізабет, Верролл проігнорував або, можливо, просто не помітив. Через силу Флорі звівся на ноги. Він сильно забився, та кісток, схоже, не зламав. Індійці піднесли йому капелюха з палицею, та вибачатися за своє недбальство не стали. Вони зміряли його такими зневажливими поглядами, якими зазвичай дивляться на людину, що заслужила свою кару. Скидалося на те, що вони навмисне не закріпили сідло.
— Сідло зісковзнуло, — безсило й дурнувато виправдався Флорі, як зазвичай буває в такі миті.
— То якого біса ви його не перевірили, перш ніж всідатися? — стисло прокоментував це Верролл. — Ви вже мали навчитися не довіряти цим жебракам.
Сказавши це, Верролл смикнув вуздечку й поїхав геть, відчуваючи, що інцидент вичерпано. Сипаї попленталися за ним, не попрощавшись з англійським джентльменом. Діставшись воріт, Флорі озирнувся й побачив Верролла, який мчав на пійманому та пересідланому бурому поні до кілка.
У голові й досі паморочилося від сильного удару. Намагаючись зібратися з думками, Флорі шукав причину такої дивної поведінки Елізабет. Вона добре бачила, як він лежить і стікає кров’ю в болісній агонії, та пройшла мимо нього, як повз дохлого пса. Як узагалі таке могло статися? Йому не привиділося? Дурня якась. Можливо, вона злиться на нього? Чи міг він якось її образити? Слуги дружньо вишикувалися уздовж паркану. Вони хотіли побачити, як господар скаче на поні зі списом у руках, тому кинули справи й підбігли сюди, отож кожен бачив його гірке приниження. Ко Сла зі стурбованим обличчям одразу ж кинувся назустріч Флорі.
— Боже мій, сильно забилися? Віднести мого бога до будинку?
— Ні, — відповів бог. — Ліпше приготуй мені чисту сорочку й віскі.
Зайшовши в дім, Ко Сла змусив Флорі підкоритися йому, всадив на ліжко й зняв подерту сорочку, яка кров’ю прикіпіла до тіла. Цокнувши язиком, покірний слуга вигукнув:
— Ах ма лай! Усі рани забиті брудом. Не варто грати в ці дитячі ігри на дивних поні, тхакіне. Не у вашому віці. Це занадто небезпечно.
— Сідло було не закріплене, — укотре промовив Флорі.
— Такі ігри, — стояв на своєму Ко Сла, — добре підходять молодим поліціянтам. Але ви більше не молодий, тхакіне. У вашому віці забиватися дуже небезпечно. Вам слід ліпше дбати про себе.
— Хочеш сказати, що я вже дідуган старий? — розгнівано запитав Флорі. Плече жахливо нило.
— Вам тридцять п’ять років, тхакіне, — ввічливо, але рішуче зауважив Ко Сла.
Це все було дуже принизливо. Ма Пу разом з Ма Йі, з якою в них було тимчасове перемир’я, притягли горщик з якоюсь жахливою рідотою, яка, як вони стверджували, миттю заживляє рани. Крадькома від них Флорі дав розпорядження Ко Сла вилити її з вікна й замінити борною маззю. Потім, сидячи в прохолодній ванні, поки Ко Сла дбайливо вимивав бруд з його саден, він спантеличено розмірковував над ранковим інцидентом. У голові прояснювалося і ставало дедалі бентежніше. Він чимось дуже образив її. Точно образив. Але як, якщо навіть не бачив її всю ніч? Жодної, бодай трохи вірогідної відповіді в нього не знайшлося.
Ще кілька разів Флорі пояснив Ко Сла причину падіння, нагадуючи знов і знов про незакріплене сідло, але той, хоч і дуже співчував господареві, в історію цю не вірив. До кінця своїх днів, гадав тепер Флорі, його згадуватимуть як того, хто впав з коня, бо не вмів їздити верхи. З іншого боку, два тижні тому йому незаслужено дісталася слава жорстокого погонича миролюбних буйволів. Доля все врівноважила.
Розділ сімнадцятий
Знову побачити Елізабет Флорі вдалося лише після вечері, коли він вирушив до клубу. До цього він її не шукав і не вимагав жодних пояснень. Відзеркалення своєї пики в склянці віскі лишило його останньої мужності. Одна щока спотворена родимою плямою, інша роздерта об землю майдану. Герой із фільму жахів. Ні, у такому вигляді за денного світла він нікуди не піде. Увійшовши до лаунджу клубу, Флорі одразу ж прикрив рукою родиму пляму, буцімто його вкусив москіт за лоб. Хвилювання зробило своє, як тут не прикритися. Щоправда, Елізабет він там не знайшов.
Натомість Флорі встряг у неочікувану сварку. Елліс з Вестфілдом щойно повернулися з джунглів і тепер пропускали по склянці з кислими мінами. З Рангуна надійшла звістка, що редактора «Бірманського патріота» засудили лише на чотири місяці позбавлення волі за наклепницьку статтю про містера Мак-Ґреґора. Це вкрай розлютило Елліса, який вважав, що такого покарання недосить. Не встиг Флорі переступити поріг, як Елліс уже почав діймати його фразами про «того маленького чорномазого Віразвами». Саме зараз Флорі найменше на світі цікавила сварка, та він мав необережність кинути якусь необачливу відповідь, яка й спровокувала конфлікт. Хмари згущувалися, і після того як Елліс назвав Флорі підстилкою чорномазого, а той відповів не згірше, терпець урвався Вестфілдові. Хоч він і був добродушною людиною, та більшовицькі ідеї Флорі часто дратували його. Він ніколи не міг зрозуміти, чому Флорі, чітко усвідомлюючи, що саме схвалює й не схвалює громада, завжди із надзвичайним задоволенням хапається за те, проти чого виступають інші. Вестфілд попрохав його, «не починати говорити, як проклятий агітатор із Гайд-парку», а потім прочитав коротку проповідь, узявши за основу п’ять головних блаженних заповітів пука-сахіба, як-от: