Та Флорі, стривожений думками про зустріч з Елізабет, не чув і половини з того, що йому говорили. До того ж він слухав таке вже сотні, можливо, і тисячі разів. Коли в перший свій тиждень у Рангуні його бура-сахіб — старий шотландський гульвіса, який знався на розведенні скакових поні, і якому згодом наказали триматися якомога далі від іподрому за якесь шахрайство із забігом одного й того самого коня під різними кличками — побачив, як юний Флорі знімає топі й пропускає похоронну процесію аборигенів, докірливо сказав йому: «Запам’ятай назавжди, парубченя: ми тут — сахіблоги, а вони — лайно собаче!» Від того, що й донині йому доводилося слухати таке паскудство, Флорі просто нудило. Тому зараз він нахабно обірвав промову Вестфілда:
— О, стули пельку! Мене вже нудить від цього. Верасвамі, щоб ви знали — до біса добрий чолов’яга. До біса ліпший за більшість білих, яких лише можу згадати. До вашого відома, я збираюся висунути його кандидатуру на наступних зборах. Можливо, він трохи оживить це трикляте місце.
Хтозна, чим би завершилася ця сварка, яка ставала дедалі палкішою, аби не закінчилася, як і більшість таких ситуацій у клубі, — несподіваною появою дворецького, який прийшов на звук підвищених голосів, і промовив:
— Ви кликали, господарю, сер?
— Ні. Іди до біса, — похмуро пробуркотів Елліс.
Дворецький зник, суперечка на цьому закінчилася.
Надворі почулися голоси й кроки — Лакерстіни прибули до клубу.
Побачивши їх у вітальні, Флорі рознервувався так, що не наважувався підвести на Елізабет очі; але все ж таки помітив, що всі троє одяглися набагато вишуканіше, ніж зазвичай. Містер Лакерстін навіть нап’яв на себе смокінг (білий, якраз по сезону) і був абсолютно тверезий. Накрохмалена сорочка й пікейний жилет, здавалося, підтримували його у вертикальному положенні й зміцнювали силу духу, наче грудний ремінь. Місіс Лакерстін мала прекрасний вигляд у червоній сукні, що підкреслювала всі принади її витонченої зміїної фігури. Скидалося на те, що всі троє прибули в очікуванні якогось вельмишановного гостя.
Дочекавшись, коли всі замовлять напої і місіс Лакерстін узурпує місце під опахалом, Флорі взяв стілець і сів позаду від співвітчизників. Підійти до Елізабет він усе ще не наважувався. Місіс Лакерстін доволі неочікувано й не в тему почала розповідати про «нашого дорогого принца Уельського». До того ж так урочисто й пискляво, неначе тимчасово призначена на місце головної актриси хористка виконувала роль герцогині в другосортній опереті. Усі інші непомітно обмінювались поглядами, намагаючись зрозуміти, що, у біса, відбувається. Флорі знову переставив стілець й опинився майже позаду Елізабет. Вона була в жовтій укороченій за модою сукні, панчохах кольору шампань і туфлях-човниках, що якнайліпше пасували цьому ансамблю. Довершувало образ розлоге страусине віяло. Вона мала такий модний і дорослий вигляд, що Флорі боявся її більше ніж будь-коли. Тепер навіть не йняв віри, що колись цілував цю дівчину. Елізабет невимушено вела бесіду з усіма й одразу. Час від часу він теж робив спроби вставити слівце в такі розмови, але вона ніколи не відповідала конкретно йому, узагальнюючи свою відповідь; то ж збагнути, чи насправді вона його ігнорувала, чи це лише його уява, Флорі не міг.
— Ну, — сказала місіс Лакерстін, — хто готовий на рабар?
Вона цілком чітко вимовила саме «рабар». Її вимова із кожним сказаним словом ставала дедалі аристократичнішою. Розібрати це було дедалі складніше. Виявилося, що на «рабар» були готові Елліс, Вестфілд і містер Лакерстін. Щойно почувши відмову Елізабет долучитися до них, від гри відмовився й Флорі. Ось вона — нагода застати її саму. Зараз або ніколи. Усі рушили до салону грати в карти. Водночас страх і полегшення охопили Флорі, коли він побачив, що Елізабет заходить останньою. Він зупинився у дверях, перегородивши їй прохід, і зблід, як привид. Вона аж відсахнулася від нього.
— Вибачте, — випалили обоє одночасно.
— Секунду, — мовив він тремтячим голосом. — Чи можемо ми поговорити? Якщо ви не проти, я маю дещо вам сказати.
— Містере Флорі, чи не були б ви такі люб’язні дати мені пройти?
— Будь ласка! Прошу вас! Зараз ми самі. Ви не маєте відповідати, просто дайте мені сказати.
— Сказати що?
— Лишень ось що: благаю, якщо я вас чимось образив, скажіть, чим саме. Скажіть і дозвольте мені це виправити. Адже я радше руку дам навідсіч, ніж дозволю собі образити вас. Просто скажіть, щоб я припинив вибачатися, навіть не розуміючи, за що.
— І гадки не маю, про що ви говорите. Сказати вам, чим ви мене образили? З чого ви взагалі взяли, що образили мене?
— Але я мав це зробити. Інакше як ще пояснити вашу поведінку?
— Мою поведінку? Не розумію, про що ви й чому так дивно себе зі мною поводите.
— Але ж ви зовсім зі мною не говорите! Сьогодні вранці ви мене просто вбили.
— Знаєте, я твердо переконана, що можу робити все, що вважатиму за потрібне, без ваших допитів!
— Але, будь ласка, благаю вас! Хіба ви не бачите... ви ж маєте бачити, що зі мною робить ваша раптова зміна любові на ненависть. Адже лише минулої ночі ми з вами...
Вона сильно зашарілася й прошипіла:
— Гадаю, з вашого богу згадувати такі речі абсолютно... абсолютно неприйнятно й негідно джентльмена!
— Так-так, знаю. Я все усвідомлюю. Та що ще мені лишається? Сьогодні вранці ви пройшли повз мене, як повз каменюку на узбіччі. Я знаю, що якось образив вас. Та хіба можна звинувачувати за те, що я хочу дізнатися, що ж саме накоїв?
Як завжди, із кожним мовленим словом, Флорі лише ускладнював своє становище. Він зрозумів, що, незалежно від скоєного ним лиха, силувати Елізабет говорити про це було для неї гіршим за саму провину. Пояснювати вона нічого не збиралася. Хотіла просто залишити його стояти в темряві, розчавити його, а потім зробити вигляд, що нічого не сталося. Типовий жіночій хід. Проте він не вгавав:
— Благаю, скажіть мені. Я не можу дозволити, щоб між нами все так закінчилося.
— Закінчилося? Між нами не було нічого, що б могло закінчитися, — холодно відповіла Елізабет.
Грубість, з якою вона це промовила, стрілою проштрикнула серце Флорі, і він швидко випалив:
— Це не схоже на вас, Елізабет! Не можна так знищувати чоловіка без жодних пояснень після того, як були з ним ніжні й подарували надію. Можете не напружувати себе добиранням потрібних слів, просто скажіть прямо: що я зробив?
Вона скосила на нього озлоблений погляд. Ні, не через те, що він зробив, найімовірніше, що змусив її про це говорити. Напевне, Елізабет хотілося скоріше завершити цю неприємну сцену й вона сказала:
— Що ж, якщо ви так наполягаєте...
— Так.
— Мені повідомили, що тоді, коли ви прикидалися... тобто коли ви були... зі мною... Боже, це так огидно, я не можу продовжувати.
— Продовжуйте.
— Я дізналася, що ви утримуєте бірманську жінку. А тепер, будь ласка, дайте мені нарешті пройти!
Відтак вона відпливла — іншим словом описати це неможливо. Елізабет пропливла повз нього із шелестом своїх вкорочених спідниць і зникла у вітальні. Не в змозі мовити й слова, аж надто, навіть по-комічному ошелешений Флорі лишився стояти, де стояв, проводжаючи її поглядом.
Це був провал, після якого він просто не міг, він би не витримав зустрічі з нею. Бажаючи якомога швидше забратися з клубу, Флорі розвернувся йти, та через салон пробиратися не наважився, щоб не потрапити їй на очі. Зайшов у лаундж, роздумуючи над тим, як звідти вибратися, і нарешті поспіхом переліз через бильця веранди, звалившись на невеличку галявину, що спускалася до Іраваді. З чола стікав піт. Від гніву й горя втрати хотілося вити. Ну чому йому так не щастить! Це ж треба пійматися на такій дурниці! «Утримуєте бірманку!» Це ж навіть не можна назвати правдою! Та заперечувати все це марно. Але це ж яким проклятущим і злим випадком доля підкинула цю інформацію до її вух?
Однак випадок тут був зовсім ні до чого. І це була не випадковість, а цілком обґрунтована причина, яка, до речі, пояснювала й незвичну поведінку місіс Лакерстін у клубі сьогодні ввечері. Ще вчора, якраз перед землетрусом, місіс Лакерстін вивчала Цивільний лист. У цьому списку, в якому, окрім витрат на королівську родину, йшлося ще про точний дохід кожного англійця, що проживає в Бірмі, і який був для неї джерелом невичерпного інтересу. Вона була саме на середині складання заробітної плати й надбавок члена комітету з охорони лісів, якого їй якось довелося зустріти в Мандалаї, коли їй спало на думку пошукати в списку лейтенанта Верролла, який, як вона чула від містера Мак-Ґреґора, прибував завтра в Чаутаду із сотнею військових поліціянтів. Знайшовши це ім’я, місіс Лакерстін побачила напроти нього два слова, які мало не звели її з розуму: