«Високошляхетний титул»!
Титулований! Титуловані лейтенанти — річ досить рідкісна. Шанси зустріти їх у Бірмі приблизно такі ж, як і знайти діамант в індійських казармах чи птаха додо, який, між іншим, тут на межі вимирання. А коли ти тітка єдиної на вісімдесят кілометрів дівчини на виданні, і дізнаєшся, що вже завтра прибуває титулований лейтенант... Що ж, до справи! З тривожним серцем місіс Лакерстін згадала, що Елізабет пішла у сад із Флорі — тим пропитим жалюгідним Флорі, який ледь наскрібав сімсот рупій на місяць і який (що було аж надто вірогідно), можливо, просто зараз їй освідчувався! З цією думкою вона кулею кинулася за Елізабет, але її плани порушив землетрус. Однак дорогою додому вона таки знайшла нагоду поговорити. Із материнською ніжністю взявши Елізабет за руку, найлагіднішим голосом з усіх, які їй колись вдавалося із себе видавити, вона сказала:
— Елізабет, серденько моє, ти ж, певна річ, знаєш, що Флорі завів собі бірманку?
Але цей смертельний заряд і не думав вибухати. Елізабет ще не встигла вивчити всі нюанси життя в цій країні, то ж зауваження це не створило на неї жодного враження. Для неї воно прозвучало не важливіше за «завів собі папугу».
— Завів бірманську жінку? А нащо?
— Нащо? Дівчинко моя, а ти сама як гадаєш, нащо чоловіки заводять собі дівок?
Ось воно, запалювальний ґніт зашкварчав.
Біля річки Флорі простояв доволі довго. Місяць відбивався у воді сріблясто-золотавим щитом. Прохолода ночі остудила його запал, гніватися він більше не міг, адже надто добре себе знав і саме тому тепер аж так ненавидів. У хвилини самокопання, що доволі часто з ним траплялися, він вирішив, що все, що сталося цієї ночі, було на його совісті. Так йому й треба. На мить Флорі навіть здалося, що в місячному світлі повз нього проходить ціла процесія бірманських жінок — полк привидів. Святі небеса, скільки ж їх тут! Не тисяча, але сотня точно є. «Рівняння праворуч!», — журливо скомандував він. Їхні голови повернулися до нього, але облич не було, лише безликі плями. Він уривчасто згадував то синій лонджі, то пару рубінових сережок, але жодного обличчя чи імені. Боги справедливі. Із наших найсолодших гріхів вони готують нам найгіркіші покарання. Він сам безнадійно занурив себе в болото по самі вуха, і це було справедливе покарання.
Флорі обережно пробрався крізь кущі кротону й обійшов клуб. Через відчай, який його переповнював, він не міг усвідомити всю силу болю, яка невдовзі його охопить. Як і всі глибокі рани, ця роз’ятриться згодом. Проходячи повз ворота, Флорі почув шелест листя за спиною й здригнувся. Почувся шепіт різких бірманських слів.
— Пайк-сан пай-лайк! Пайк-сан пай-лайк!
Він різко обернувся. Хтось продовжував повторювати «Пайк-сан пай-лайк» (Дай мені гроші). У тіні могутнього дерева розгледів жіночий силует. Це була Ма Хла Мей. Насторожено й обережно вона вийшла на місячне світло. Дівчина трималась осторонь, наче боялася, що той її вдарить. Рясно вкрите пудрою, потворне й зухвале, обличчя виблискувало в місячному світлі хворобливо-білим тоном, нагадуючи череп.
Флорі ледь Богові душу не віддав. Він гнівно запитав її англійською:
— Що, чорт забирай, ти тут робиш?
— Пайк-сан пай-лайк!
— Які ще гроші? Про що ти? Чому ти взагалі взялася переслідувати мене й лякати до смерті?
— Пайк-сан пай-лайк! — майже прокричала вона. — Гроші, які ви обіцяти мені давати, тхакіне! Ви казати, що даватимете мені гроші. Давайте зараз! Негайно!
— Де я тобі їх зараз візьму? Отримаєш наступного місяця. Я вже дав тобі сто п’ятдесят рупій, якщо забула.
На його нещастя, вона почала, надриваючи голос, кричати «Пайк-сан пай-лайк!» і ще кілька схожих фраз. Ма Хла Мей була на межі істерики. Рівень шуму, який створила ця мініатюрна жінка, вражав.
— Тихо! Тебе почують у клубі! — вигукнув він й одразу пошкодував, що вклав їй цю ідею в голову.
— Ага! Дякую, тепер я знаю, чого ви боїтеся! Негайно давайте гроші, або я закричу по допомогу й усі опиняться тут. Хутко! Діставайте гроші, інакше починаю кричати!
— Ах ти ж стерво! — прошипів він і зробив крок уперед. Ма Хла Мей спритно відскочила назад і скинула туфлі, готова до бою.
— Ворушіться! П’ятдесят рупій зараз, а решту завтра. І закінчуйте з цим або закричу так, що почують навіть за базаром!
Флорі вилаявся. І підібрала ж вона мить. Нарешті він дістав гаманець, знайшов у ньому двадцять п’ять рупій і кинув їх на землю. Ма Хла Мей накинулася на банкноти й підрахувала їх.
— Я сказала п’ятдесят рупій, тхакін!
— Як я тобі їх дам, якщо в мене більше нічого нема? Ти справді думаєш, що я ношу із собою сотні рупій у кишені?
— Я сказала п’ятдесят рупій!
— Геть з моєї дороги! — гаркнув він англійською й проштовхнувся повз неї.
Та ця паскуда не збиралася давати йому спокій. Вона вибігла за ним на дорогу, як неслухняний пес, і продовжувала вигукувати: «Пайк-сан пай-лайк! Пайк-сан пай-лайк!», немов очікуючи, що гроші матеріалізуються в її руках через галас, який вона здіймає. Флорі прискорив крок. Почасти тому, що хотів скоріше відвести її подалі від клубу, почасти в надії відірватися від неї. Але, здавалося, Ма Хла Мей була не проти бігти за ним до самого будинку, якщо буде потрібно. Через деякий час Флорі не витримав й розвернувся до неї в черговій спробі здихатися.
— Забирайся геть! Негайно! Якщо прослідуєш за мною бодай на сантиметр, ані анни більше не отримаєш.
— Пайк-сан пай-лайк!
— Яка ж ти дурепа! Яка користь так волати? Як я по-твоєму дам тобі гроші, якщо в мене ані пайси не лишилося?
— Брехня!
Флорі безпомічно порився в кишенях. Він був такий виснажений, що ладен був віддати їй що завгодно, аби лише здихатися. Пальці нащупали золотий портсигар. Він вийняв його.
— Ось, якщо віддам тобі це, заберешся звідси? Його можна закласти за тридцять рупій.
Ма Хла Мей, здавалося, роздумувала, а потім сумно сказала:
— Давай сюди.
Він кинув портсигар на траву біля дороги. Бірманка схопила його та негайно відскочила назад, ховаючи за пазуху, ніби боялася, що той його забере. Дякуючи Господу, що вона вгамувалася й замовкла. Флорі розвернувся й подався додому. Це був той самий портсигар, який Ма Хла Мей поцупила в нього десять днів тому.
Уже біля воріт Флорі обернувся. Сіруватий силует Ма Хла Мей усе ще маячив у місячному світлі на схилі пагорба. Здавалося, вона, стоячи на пагорбі, не випускала його з виду, наче сторожовий пес пильнує підозрілого незнайомця. Це не могло не дивувати. Як і кілька днів тому, коли та надіслала йому листа, в якому нахабно вимагала гроші, у голові Флорі промайнула думка, що така поведінка була їй непритаманна й дуже підозріла. Ма Хла Мей була така завзята, що він ніколи б не подумав, що вона на це здатна. Здавалося, наче хтось підштовхував її до цього.
Розділ вісімнадцятий
Після вчорашньої сварки Елліс з нетерпінням готував тиждень терору для Флорі. Він уже вигадав для нього нову кличку «пілка» (скорочено від «підстилка», щоб жінки нічого не запідозрили, і її можна було пускати в хід в їхній присутності) й ще кілька приводів для грандіозних скандалів. Елліс завжди вигадував приводи для нових скандалів із кимось, з ким щойно посварився. Уїдливі образи мали переплітатися знов і знов, поки не переростуть у справжню сагу. Необачливе зауваження Флорі про те, що доктор Верасвамі був «до біса добрий чолов’яга», невдовзі роздули до щоденних блюзнірських і крамольних епітетів, гідних «Дейлі Воркер».
— Чесне слово, місіс Лакерстін, — казав Елліс місіс Лакерстін, яка раптово незлюбила Флорі, відкривши велику таємницю про титул Верролла, і тепер була готова безперестану слухати байки Елліса, — чесне слово, якби ви були там учора ввечері й почули, що той Флорі нам наговорив... вас би почало трусити!