— Ані крихти не сумніваюся! Знаєте, я завжди дивувалася цим його настроям. Якими тепер ідеями він вирішив нас просвітити? Сподіваюся, не соціалізмом?
— Гірше.
Кістки Флорі тепер перемивали всюди. Однак, на велике розчарування Елліса, він поїхав з Чаутади, позбавивши нагоди вдосталь познущатися над собою. Наступного ж дня після розставання з Елізабет, він вирушив у джунглі. Більшість скандальних заяв про Флорі, звісно ж, дійшла й до Елізабет, яка тепер ще ліпше усвідомила його вдачу, зрозумівши, чому так часто він дратував її своїми промовами. Той був звичайним зарозумілим інтелектуалом (найстрашніше визначення в словнику дівчини), розумником на кшталт Леніна, А. Дж. Кука й нікчемних поетиків з кафе Монпарнасу. Вона навіть бірманську коханку могла йому пробачити, тільки не це. Через три дні Флорі написав їй сльозливого й красномовного листа й відправив посильним, щоб передав Елізабет у руки. До Чаутади з табору був день шляху. Відповіді він не одержав.
На щастя Флорі, у таборі на нього звалилося стільки роботи, що часу на роздуми не лишалося. Поки його не було, тут усе пішло шкереберть. Утекло майже тридцять кулі, хворий слон почувався гірше ніж будь-коли, а величезна купа тикових колод, яку слід було відправити ще десять днів тому, усе ще чекала ремонту двигуна. Нічого не тямлячи в механіці, Флорі боровся з двигуном, перебираючи кожний гвинтик, поки по вуха не вимазався мастилом. Ко Сла на це різко зауважив, що білі джентльмени не повинні виконувати роботу чорних кулі. Нарешті ці потуги змусили двигун запрацювати, чи, правильніше сказати, похитнутися. З’ясували й таємницю хвороби слона — звіра мучив солітер. Потім розслідували причину дезертирства кулі: у тих скінчився опій, який вони курили в джунглях для профілактики лихоманки. Справа рук У По Кіна, який, бажаючи дошкулити Флорі, переконав акцизних чиновників виїхати до табору з облогою й конфіскувати всі наркотики. Та Флорі не збирався здаватися, написав докторові Верасвамі, і той вислав їм підпільно виготовлений опій, ліки для слона й докладні інструкції. Невдовзі дістали шестиметрового солітера. Вечорами, якщо не вдавалося знайти собі роботи, Флорі йшов у джунглі й блукав там, поки піт не виїсть очі, а коліна не роздеруть шипи диких рослин. Найгірше йому велося вночі, коли серце роз’їдала гірка отрута втраченого кохання.
Тим часом Елізабет за кілька днів жодного разу не вдалося наблизитися до Верролла більше як на сотню метрів. На велике розчарування Лакерстінів, у клубі він тієї ночі так і не з’явився, що неймовірно обурило дядечка Тома, коли той уторопав, що його даремно загнали в смокінг. Наступного ж ранку завзята тітка змусила свого чоловіка надіслати Верроллові в придорожній готель офіційне запрошення до клубу, яке, на превеликий смуток, лишилося без відповіді. Минали дні, та лейтенант Верролл ніяк не виказував свого бажання долучитися до місцевого товариства. Він навіть знехтував своїм обов’язком з’явитися в офісі Мак-Ґреґора, не вважав за належне відрекомендуватися й доповісти про своє прибуття. Придорожній готель стояв на іншому кінці містечка біля вокзалу, де лейтенант почувався цілком комфортно. За правилами тутешніх міст, житло у таких готелях надавали лише на кілька днів, та Верролл, без жодних докорів сумління, їх ігнорував. Тому європейці мали нагоду побачити його лише рано-вранці чи перед сходом сонця, коли той носився зі списом майданом. На другий день його перебування в Чаутаді на майдан із серпами в руках вийшло п’ятдесят його бійців, щоб розчистити чималу його ділянку. Відтак Верролл, виконуючи удари поло, годинами скакав полем. На співвітчизників, які в цей час прогулювалися дорогою, він і не думав дивитися, не те щоб привітатися, що через край обурювало і Вестфілда, і Елліса, і навіть містера Мак-Ґреґора, який не витримав і зауважив, що поведінка Верролла була «не комільфо». Звісно ж, прояви високошляхетний лейтенант бодай найменшу ввічливість, усі б одразу впали до його ніг, та зараз ті ж усі, окрім двох жінок, його ненавиділи. Зі знаттю так завжди: її або боготворять, або ненавидять. Найменший вияв аристократичної доброзичливості сприймається, як чарівна простота, та проігноруй сер бодай когось — вмить перетвориться на огидного сноба. Чорне або біле, ніяких півтонів.
Верролл — наймолодший син пера з вельми скромними статками, але через несплату рахунків, аж поки не отримає судового розпорядження, зумів забезпечити єдиними насправді цінними для себе речами: модним одягом і кіньми. До Індії він прибув у складі британського кавалерійського полку і, не гаючи часу, одразу ж перевівся до лав Індійської армії, де витрати на утримання себе й коней значно менші. До того ж там ще й дисципліна поблажливіша, тому часу для поло було більше. Та й тут за два роки примудрився назбирати стільки боргів, що довелося перекочувати до військової поліції Бірми, в якій можна було заощадити ще більше. Але Верролл ненавидів Бірму, яку навряд чи можна було назвати краєм вершників, і вже подав рапорт на повернення до свого полку. Він був одним із тих привілейованих солдатів, які легко отримували дозволи на всі пересування лише завдяки бажанню й високому статусу. Нині у Чаутаді він заспокоював себе тим, що нудьгувати йому тут лише місяць, то ж не мав жодного наміру витрачати свій час на асиміляцію з усіма нікчемними сахіблогами округу. Контингент таких містечок був добре йому знайомий: потворна напомаджена безкінна шушваль, яку він відверто ненавидів.
Однак вони були не єдиним класом суспільства, який так зневажав Верролл. Складання списку всіх категорій людей, яких він так зневажав, зайняло б чимало часу. Почнімо з того, що він цурався всієї Британської армії, окрім кавалерії. В Індійській він гидував навіть кавалерією. І хоча сам належав до індійського полку, це не рахувалося, адже перебував там заради власної вигоди. Індійська культура його не цікавила від слова взагалі, а в лексиконі урду були здебільшого добірна лайка й дієслова, які вживав у третій особі однини. На своїх підлеглих з військової поліції він дивився так само зневажливо, як і на портових кулі. «Чорт забирай, які забиті свині!» — часто чулось його бурмотіння, коли той із старим посіпакою, який тягав за ним його меч, спускався на інспекцію в казарми. Через свої аж надто відверті висловлювання про місцевих військових якось Верролл навіть отримав догану. Сталося це під час огляду, коли він у компанії інших офіцерів стояв позаду генерала. Повз них урочистим маршем проходив індійський піхотний полк.
— Які... стрільці, — прокоментував хтось.
— Хіба що, якщо судити з форми, — зухвалим хлопчачим голосом відповів Верролл.
Сивий полковник «...стрільців», який стояв поруч, почервонів аж до шиї і миттю доніс усе генералові. Верролл отримав догану, але генерал, сам офіцер британської армії, не дуже захищав честь місцевих. Верролові, попри всі його витівки й образи, завжди вдавалося вийти сухим із води. Де б він не був, у всій Індії залишав по собі шлейф з ображених ним людей, знехтуваних обов’язків і несплачених рахунків, усюди ухиляючись від дисциплінарних стягнень. Життя його протікало безтурботним струмочком, і не лише волею магічної приставки «високошляхетний» перед його іменем. В очах Верролла було щось, що змушувало тремтіти й наполегливих кредиторів, і мемсахібів з бурами, і навіть полковників.
Світло-блакитні, трохи банькаті, але аж надто вельмишановні очі позбавляли самовладання будь-кого. Секунд п’ять вистачить, щоб один холодний гострий погляд зміряв вас, оцінив, зважив і виявив, що саме вам треба. Людей пристойних, тобто кавалеристів і гравців у поло, Верролл сприймав як належне і навіть ставився із непривітною повагою. Проте всіх інших зневажав так сильно, що не міг би цього приховати, навіть якби хотів. Байдуже, була людина багатою чи бідною; соціально він був абсолютним снобом. Звичайно, як і всі вихідці з багатих сімей, він вважав бідність річчю огидною і був переконаний, що бідні люди залишаються бідними, тому що вони віддають перевагу огидним звичкам. Розпещене життя Верролл теж зневажав. Витрачаючи, а точніше позичаючи, фантастичні статки на одяг, жив майже так само аскетично, як і чернець. Він невпинно й важко тренувався, нормував уживаний алкоголь і сигарети, спав на розкладному ліжку в шовковій піжамі й навіть у лютий мороз приймав лише холоду ванну. Верхова їзда й фізична підготовка були єдиними відомими йому богами. Відтиск копита на майдані, відчуття рівноваги тіла кентавра в сідлі, туга довбешка для поло в руці — ось що було його релігією, подихом життя. Бірманські європейці — п’янички, хтиві жовтопикі ледацюги — викликали в нього відчуття майже фізичної нудоти. Що ж до його громадських обов’язків у будь-якому їхньому вияві, він називав їх «не гідною чоловіків справою» й ігнорував. Жінки викликали в нього потужне відчуття відрази. На його думку, вони були сиренами, що мали на меті лише одне: відволікти чоловіків від поло й затягнути у свої чайні церемонії та тенісні вечірки. Однак не можна сказати, що жіноче товариство було йому завжди огидним. Молоде тіло прагнуло солодкої плоті, тому в житті його бували миті, коли той-таки піддавався чоловічій слабкості. Та плотські втіхи швидко набридали йому й повертали відчуття огиди. Вроджена грубість дозволяла тієї ж митті забиратися геть, без жодних пояснень. Таких утеч за два роки служби в Індії він мав, мабуть, з десяток.