Минув цілий тиждень. Елізабет не вдалося навіть познайомитися з Верроллом. Терпець уривався. Немов за розкладом, щодня — уранці, по обіді й увечері — вони з тіткою ходили до клубу й назад через майдан, на якому галопував Верролл, гамселячи м’ячі для поло, які йому підкидали сипаї, і геть зовсім не помічав жінок. Так близько, та не підступишся! Ускладнювало ситуацію і те, що жодна з жінок не могла пожалітися на це іншій, вважаючи це не гідним леді заняттям. Одного вечора їм пощастило й м’яч для поло залетів аж на дорогу, просто напроти них. Дами застигли в очікуванні, та за м’ячем підбіг лише сипай. Верролл помітив жінок і вирішив тримати дистанцію.
Наступного ранку, вийшовши з воріт, місіс Лакерстін уповільнила ходу. Останнім часом вона відмовилася від послуг свого ракші. На схилі майдану запилюженою шеренгою, виблискуючи на сонці багнетами, вишукувався загін військової поліції. Шикувалися вони перед одягненим в цивільний одяг Верроллу. Він рідко одягав форму на ранкове шикування, не вважаючи за потрібне наряджатися для простих військових поліціянтів. Обидві жінки дивилися куди завгодно, окрім Верролла, та бозна-як примудрялися не зводити з нього очей.
— Це просто нечувано, — вигукнула місіс Лакерстін, здавалося, без будь-якої на те причини, — нечувано, що твій дядечко, боюся, дуже скоро має повернутися назад до табору.
— Це, правда, так потрібно?
— Боюся, що так. О цій порі року там просто нестерпно! Згадати лише цих москітів!
— Та, може, йому вдасться трохи відтягнути час? Хоч на тиждень?
— Навіть не уявляю, як йому це провернути. Він і так просидів у конторі цілий місяць. Якби нагорі про це дізналися, усім було б непереливки. Ох, і ще — обом нам, звісно, доведеться поїхати з ним. Боже, за що це нам? Ох, ті москіти... Це просто жахливо!
І справді жахливо! Поїхати зараз, так і не встигнувши хоча б спитати Верролла, як він поживає! Але якщо містерові Лакерстіну справді доведеться їхати, вони, безумовно, муситимуть їхати слідом. Таких як він без нагляду не лишають. Сатана і в джунглях може віднайти спокусу. Блискучою хвилею сколихнулась шеренга — перед поверненням у казарми сипаї відкріплювали штики. Повернувши ліворуч і віддавши честь командирові, солдати рушили колоною, перегрупувавшись по четверо в ряд. Із ключками для поло й поні з колони вийшли ординарці. Місіс Лакерстін наважилася на сміливу ідею:
— Гадаю, нам ліпше скоротити шлях через майдан. Так буде набагато швидше ніж обходити дорогою.
Так було й справді швидше, кроків на п’ятдесят, але ніхто ніколи не зрізав цей шлях пішки через насіння трави, що набивалося в панчохи. Місіс Лакерстін бадьоро чкурнула в траву, а потім, припинивши робити вигляд, що пробирається до клубу, взяла прямий курс на Верролла. Елізабет покірно йшла за тіткою. Будь-яка жінка ладна померти, підвішеною на дибі, аніж визнати, що колись скористалася слушною нагодою. Побачивши цей зовсім неелегантний пірует, Верролл чортихнувся й притримав свого поні. Тепер, коли вони відкрито йшли на нього в атаку, зробити вигляд, що він їх не помічає, уже не вдасться. Це трикляте жіноче нахабство! Із суворим виразом обличчя він повільно вирушив їм назустріч, штурхаючи дорогою м’яча.
— Доброго ранку, містере Верролл! — вигукнула місіс Лакерстін медовим голосом, не добігши до лейтенанта ще двадцять метрів.
— Доброго! — похмуро відказав він, окинувши її оком і класифікувавши до звичайного підвиду щуплих старих бульйонних курок, що водяться в таких містечках.
Наступної миті Елізабет порівнялася з тіткою. Знявши окуляри, вона обдмухувала себе фетровим капелюхом. Чи було їй якесь діло до сонячного удару, коли в неї така чарівна стрижка? Стрімкий подих вітру (о, ці благословенні раптові подихи вітру, які з’являються нізвідкіль у задушливі спекотні дні!) підхопив її бавовняну сукню, обліпивши стрункий і пружний дівочий стан. Її неочікувана поява поруч із літньою, випаленою сонцем жінкою стала для Верролла справжнім відкриттям. Від подиву він навіть здригнувся, що одразу відчула арабська кобила й мало не стала цапки, та вершник вчасно встиг затягнути повіддя. До цієї хвилини, навіть не потрудившись запитати, він і не підозрював, що в Чаутаді були молоді дівчата.
— Моя племінниця, — відповіла на німе запитання місіс Лакерстін.
Це він ніяк не прокоментував, але ключку з рук викинув і зняв топі. Якусь мить вони з Елізабет не зводили один з одного очей. Нещадне сонячне проміння лише підкреслювало бездоганність їхніх свіжих облич. Насіння трави таки налізло в панчи Елізабет, викликавши нестерпний біль, а Верролла та його коня без окулярів вона бачила лише розмитою плямою. Та все ж вона була щаслива! Справді щаслива! Серце виплигувало з грудей, в обличчя вдарила кров, наливши його акварельним рум’янцем. У свідомості Верролла зараз блукала лише одна думка: «Персик!» Насуплені індійці, притримуючи голови поні, спостерігали за цією сценою з непідробним інтересом. Краса цих двох молодих людей створювала враження навіть на них.
Тишу, яка затягнулася на цілих пів хвилини, порушила місіс Лакерстін:
— Знаєте, містере Верролле, — промовила вона злегка грайливо, — ми вважаємо, що з вашого боку було негарно весь цей час нехтувати нашим бідолашним товариством, коли ми так мріємо про появу нового обличчя в нашому клубі.
Відповідаючи, він не переставав дивитися на Елізабет, та зміна тону була разюча.
— Я збирався приїхати лише на кілька днів і був так заклопотаний квартируванням своїх солдатів й іншими розпорядженнями. Прошу мене вибачити, що залишив без відповіді ваше запрошення, — додав він, хоч і не мав звички перепрошувати, та заради цієї особливої штучки вирішив зробити виняток.
— О, ну що ви! Ми ж усе розуміємо. Але дуже сподіваємося, що сьогодні ввечері нарешті побачимося в клубі? Бо знаєте, — сказала вона ще грайливіше, — якщо ви й надалі ігноруватиме наше товариство, ми почнемо думати, що ви дуже неслухняний юнак!
— Так, вибачте, — повторив він, — сьогодні ввечері неодмінно буду!
Вирішивши всі нагальні питання, жінки на цьому попрощалися й подалися до клубу, де, щоправда, протримались не більше як п’ять хвилин і побігли додому перевдягати панчохи, які зараз було зрідні середньовічним тортурам.
Того вечора Верролл дотримав своєї обіцянки й прийшов до клубу навіть трохи раніше за інших. Не пробувши в приміщенні й п’яти хвилин, він уже гучно дав про себе знати. У дверях Елліс зіткнувся зі старим дворецьким, який зі слізьми вибігав з картярського салону. Той був просто в розпачі й не встигав витирати зі щік сльози.
— Сер! Сер!
— Що, у біса, тут коїться? — запитав Елліс.
— Сер! Сер! Новий господар бив мене, сер!
— Що?
— Бив мене, сер! — на слові «бив» він переходив на нелюдські завивання, — би-и-и-и-и-в!
— Бив тебе? Ну тобі не зашкодить. А хто?
— Новий господар, сер. Сахіб з військової поліції. Бив мене ногою, сер — просто сюди! — сказав він, чухаючи трохи нижче спини.
— Дідько! — вигукнув Елліс.
Він поспіхом зайшов у лаундж, де Верролл, прикрившись номером «Ниви», видавав себе лише халявами легких бавовняних штанів і натертими до блиску темно-коричневими туфлями. Почувши, що хтось заходить у кімнату, лейтенант навіть не ворухнувся. Елліс зупинився й гукнув: